Наші онуки дуже милі, але в нас уже немає сил працювати на них.
Говорять, що діти це щастя. Те ж саме можна сказати і про онуків. Я цілком з цим погоджуюсь, але лише тоді, коли їх не надто багато та коли є можливість їх забезпечити. У нас із чоловіком є дочка, Марічка. Якось, коли їй було девятнадцять, вона сказала нам, що вагітна і скоро народить дитину. В результаті народила близнюків. Одразу ж вийшла заміж. Я тоді думала, що якось воно все владнається.
Але все це, звичайно, лягло нам на плечі. Молода мати з двома малюками. Її чоловік також був молодий, заробляв копійки. В основному утримували їх ми з чоловіком. Довелося нам вдвох підшукувати додаткову роботу, щоб підтримати і своїх дітей, і онуків. З ранку й до вечора на роботі.
Деякий час молоді жили у нас в квартирі в Києві. Вранці треба було вставати на роботу, а я ледве трималась на ногах, адже всю ніч бігала коло близнюків, щоб Марічка могла відпочити. Звісно, моє здоровя почало підводити.
Так минуло три роки. Молоді трохи стали на ноги, діти підросли. І от Марічка повідомляє, що знову вагітна. Я одразу сказала їй, що, може, краще обійтись без цієї дитини, адже навіть двох ростити важко. Але вона вперто стояла на своєму хоче народити ще. Народила, і все пішло по колу. Знову потрібно більше грошей, ще одна дитина. З чоловіком ми знову взялися працювати в дві зміни. Хоч зять і заробляв більше, як на ці гроші прогодувати пятьох?
Зрештою, у мого чоловіка стався інсульт, а я почала відчувати серцеві болі. Я зрозуміла: наші сили на межі. Сказала Марічці, що тепер хай самі думають, як їм бути. І тоді вона ошелешила мене одним реченням чекає четверту дитину.
Я навіть не знала, що сказати. Про що вони думали? Виходить, сподівалися, що ми з батьком будемо їх до скону тягти на собі. Але ж ми більше не можемо цього робити. Я не знаю, що далі. Дуже не хотіла б, щоб сусіди чи знайомі мене засуджували за те, що ми не помагаємо нашій єдиній дочці. Але ми вже зробили для них усе, що могли.
