Щоденник, запис від четверга.
Сьогодні до нас у гості приїхали наші родичі з Полтави. Заздалегідь попереджали, питали, чи можемо взагалі їх прийняти, а я одразу чесно сказала: живемо скромно, особливо розкоші чекати не треба. Останнім часом мені однієї пенсії ледь вистачає, а й син забагато не заробляє. Зустрічати гостей завжди приємно, та коли ледь зводиш кінці з кінцями ще й як хвилююче.
Вони все ж таки приїхали, але не з порожніми руками: привезли гостинці домашню ковбасу, печиво, яблука, трохи цукерок. Син подякував за подарунки, а я одразу все акуратно склала в шафу. Заздалегідь ж попереджала, що останні гривні на травневі рахунки пішли.
На обід подала, що мала: хліб із маслом, трохи галет і чай з лимоном. Родичі сиділи з камяними обличчями, але мовчали. Мені й байдуже все одно чесно сказала, що краще зустріти не можу. Ми звикли до простої їжі, іншого собі дозволити не можемо.
На вечерю була рідка юшка, хліб, плавлений сирок, бутерброди з шинкою і ще раз чай. Мабуть, чекали чогось вишуканішого, бо знову сиділи насуплені та незадоволені.
Одна із сестер чоловіка, Маринка, раптом питає: «А чому ви нас не пригощаєте тим, що ми привезли?» Якось дивно, бо невже ці подарунки були не для нас, а для себе? Якби хотіли їсти те, що привезли хай би сказали, ми б усе одразу поставили у холодильник. Не можу зрозуміти цієї логіки.
Весь вечір ще згадували, ображалися, сперечалися. Наступного дня швиденько зібралися і поїхали назад. Не надто я переживаю не дуже вже й хотілось би, щоб у нас лишалися надовго. Головне, нам з сином залишилися смачні речі: печиво, печінка, кілька безе, трохи фруктів. Все ж якась користь від цього візиту. Ось вечір заваримо чай, відкриємо печиво і посидимо удвох у тиші, без чужих докорів.
