— Хочешь ковбаски чи яєшню? — запитала Олеся. Богдан сидів за столом, гортаючи новини у телефоні.
— Ковбаски. Тільки без твоїх експериментів, — буркнув він.
Олеся зітхнула. На руках сопіла маленька Соломія, і готувати було непросто.
— Може, подержиш Соломію? — обережно спитала вона.
— Зараз, тільки дочитаю, — відмахнувся Богдан.
Соломія захнипала. Олеся намагалася її заспокоїти, одночасно перевертаючи ковбаски. Одна пригоріла.
— Знову пригоріло? — невдоволено скривився чоловік. — Може, варто бути уважнішою?
— А може, варто допомогти? — різко повернулася Олеся.
— Ну ось почалося… Я, між іншим, працюю, забезпечую сім’ю.
— А я що? Я теж працюю — цілодобово. Без вихідних.
Олеся мовчки поставила перед ним тарілку. Колись вони були справжньою сім’єю, робили все разом. Тепер вона наче сама тягла цей тягар.
Дні минали монотонно. Одного вечора Олеся наважилася на серйозну розмову:
— Богдане, нам треба поговорити. Ти завжди зайнятий — роботою, іграми, телефоном. А я? А Соломія?
— Лесю, ти знову за своє? Я ж усе для вас роблю.
— Але цього замало! Сім’я — це не лише гроші. Це турбота, увага, допомога.
— Це твій обов’язок, — знизав плечима Богдан.
— Я хочу, щоб ти був частиною сім’ї. Я втомилася сама за все відповідати.
— Я втомлююся на роботі, Лесю. Мені треба час для себе.
— А мені? — у горлі залютували сльози.
У цю мить із дитячої почувся плач Соломії. Богдан навіть не ворухнувся.
Коли Олеся вийшла з декрету, влаштувалася на нову роботу. Тепер кожен ранок починався о п’ятій. Богдан же у домашніх справах участі не брав. Того ж вечора Олеся затрималася на роботі. Коли відчинила двері, на годиннику була майже дев’ята. У квартирі панував напівтемрява, на кухні стирчала гора немитого посуду. Богдан лежав на дивані.
— Вечерю приготуєш? — запитав він замість вітання.
— Серйозно? Я затрималася, а ти навіть посуд не помив?
— Я втомився.
— Де Соломія?
— Спить. Я їй піцу замовив.
Олеся мовчки пішла на кухню. Руки тремтіли. Одного разу, перевіряючи баланс на картці, вона помітила, що Богдан без дозволу зняв десять тисяч гривень із її заощаджень на новий ноутбук.
— Які твої гроші? — здивувався він. — У сім’ї бюджет спільний.
— Спільний? А коли я прошу допомогти по дому, ти одразу згадуєш про свій внесок у сім’ю?
Останньою краплею став день народження доньки. Олеся тиждень готувалася до свята. Богдан обіцяв прийти раніше і допомогти.
“Вибач, затримуюся на роботі. Сподіваюся, ти впораєшся”, — написав він за годину до початку.
Олеся дивилася на повідомлення. Усередині щось обірвалося. Ввечері, кладучи донечку спати, вона прийняла рішення.
Того вечора Богдан повернувся пізніше звичайного.
— Лесю, погладь сорочку на завтра. І чому нема вечері?
Олеся повільно обернулася до чоловіка.
— Сам собі готуй, прибирай і гроші заробляй! Я не твоя покоївка.
Вона вже йшла у спальню. Дістала заздалегідь зібраний рюкзак.
— Куди це ти зібралася? — Богдан з’явився у дверях.
— Ні, якраз навпаки — опам’яталася. Я більше так не можу.
— Що, що не так? Живемо, як усі…
— Як усі? У самотності удвох? Ти вже давно не поруч, Богдане. Ти сам по собі, а я… я просто обслуговчий персонал.
Олеся пройшла у дитячу, обережно підняла сонну Соломію.
— Стій! — Богдан заступив дорогу. — У нас сім’я, дитина…
— Сім’я? Ми давно перестали нею бути.
— Ні, досить. Я все вирішила.
Маленька орендована кімната зустріла їх тишею. Телефон почав розриватися від дзвінків. Богдан то погрожував, то благав повернутися.
— Я все виправлю, — говорив він.
— Ні, Богдане. Ти не виправиш. Бо ти навіть не розумієш, що потрібно виправляти.
Дні складалися у тижні. Олеся поступово освоювалася на новому місці. Вона вперше за довгий час почала усміхатися вранці, перестала відчувати постійну втому.
Богдан продовжував дзвонити, але все рідше. Одного разу прийшов на роботу до дружини з квітами.
— Давай спробуємо знову. Я все зрозумів.
— Пізно, Богдане, — похитала головою Олеся. — Я більше не вірю обіцянкам.
Поступово вона почала помічати, як багато часу та сил у неї звільнилося. Записалася на курси, стала частіше бачитися з подругами. А найголовніше — навчилася чути себе. Тепер, засинаючи у маленькій орендованій кімнаті, Олеся більше не була самотньою. Вона нарешті була собою. І ця свобода вартувала усіх страхів та сумнівів.
