Олеся не могла уявити, що таке може статися саме з нею. Її чоловік, рідний, єдиний, на якого вона покладалася в житті, сьогодні сказав їй: «Я тебе не люблю». Цей удар був настільки сильним, що вона застигла в дивній позі, поки він бігав по квартирі, збираючи речі та гримлячи ключами. І це після того, як зовсім недавно несподівано помер її тато, і вона змушена була, незважаючи на власну біль, дбати про посивілу маму та сестру Явдоху. Явдоха у свої 18 років після важкої травми голови стала інвалідом. Їхня родина жила у сусідньому містечку. Синочок, Максимко, пішов до першого класу. А ще у червні її завод ліквідували, і вона залишилася без роботи. І тепер чоловік…
Олеся сіла, ховаючи голову в долонях, і заплакала гірко.
Господи, як мені жити? Що робити далі? Ой, Максимчику! Треба поспішати зустрічати його зі школи.
Обовязки змусили її встати.
Мамусю, ти плакала?
Ні, Максимку, не плакала.
Ти згадуєш дідуся? Мені так його бракує!
І мені, сину. Але мусимо бути сильними. Дідусь завжди таким був. Зараз у Бога йому добре, не хвилюйся! Він заслужив відпочинок, бо при житті не відпочивав.
А де тато? поцікавився Максимко.
Тато? Мабуть, знову у відрядженні. А як у школі справи?
Треба жити. Не любить? Насильно милий не будеш. Десь у метушні вона щось не помітила.
Поки Максимко обідав, Олеся вирішила подивитися електронну пошту на компютері, який залишив чоловік. Раніше ніколи цього не робила. Вхід простий, ліворуч згори. Чоловік не встиг видалити останні листи. Кохання у нього там аж кипить. А вона тепер нелюбима. Десять років була для нього «сонечком ясним», а після тривалої боротьби за народження сина ще й «нашою мамусею».
Тепер усе змінилося. Треба було звикати.
Насамперед треба знайти роботу. Нікому нецікава її вища освіта. На біржі праці мізерна допомога по безробіттю у розмірі 8000 гривень. Вона не вирішувала жодних проблем.
Що ж сталося, чому відповідальний, позитивний, турботливий чоловік раптово змінився? Всі роздуми зводилися до одного: він просто зїхав з глузду. Побудований по цеглинці будинок тепер стояв недобудований. Добре ще, що дах є, та хоч одна кімната придатна для життя.
Робото, як же ти мені потрібна! хотілося розридатись знову, але не було часу на сльози.
Пошуки роботи тривали кілька днів безрезультатно! Перший клас у Максима та її самотність це знизило шанси майже до нуля. Надвечір зателефонував кум Роман:
Олесь, твій не повернувся?
Ні.
А на роботу комірником підеш?
Ти не жартуєш?
Серйозно. Робота з перервою, зможеш і сина забирати чи оформити продовжений день. Зарплата 12 тисяч гривень. Мало, але краще, ніж нічого. Завтра картоплі та курочку вам привеземо.
Ромчику, у мене ж кури свої є, вони нас і годують, яйця несуть.
Ну й нехай! Їх на мясо не можна.
Дякую вам. Як Ярина?
Впорається. Вона молодець.
Роман завжди був надійний. Дружина Ярина перенесла складну операцію, проходила хімію, а він не жалівся, все тягнув сам. В нього все добре.
Олеся подумала: є шанс вижити. Дякувати Богу він найнадійніший, все бачить, ніколи не залишить. І добре, що є кум.
Робота виявилась нескладною, Олеся знаходила і хвилинки для себе поплакати, подумати, що сталося.
Дні минають, тижні, місяці. Через рік Олеся відчула: хоче їсти, може спати, сміятися й тішитися успіхами Максима. Біль від зради ще жила, особливо коли чоловік навідувався брати сина на вихідні. Вона не заважала, їхні стосунки не повинні робити дитину нещасною. Хоч і хотіла спитати, чим не догодила, розуміла причина в раптовій пристрасті чоловіка до іншої. В памяті майнула фраза з фільму: «Кохання до першого повороту, а далі починається життя». У неї життя і кохання завжди були поруч. А в нього?
Осінь того року була ніби продовження літа тепла, зелена, з гамірними дітьми на подвірї, строкатими айстрами та хризантемами на клумбі. Того дня, коли на неї пильно подивився Михайло, все було як завжди, може, трохи яскравіше світило сонце, голосніше звучала музика з вікна, а може просто настав час зустрічі для двох самотностей згідно з Божим задумом.
Дівчино, дозвольте, допоможу вам! озвався він.
Та нічого, мені не звикати.
Погано, що така красуня звикла тягати важке.
Ви всім дівчатам допомагаєте чи чергуєте біля магазину?
Чергував, поки вас не побачив. Нарешті дочекався справжньої красуні.
Не втримались обоє від сміху. Був емоційний вибух сміялись до сліз!
Я Михайло, простягнув руку, а смішинки ще метушилися в очах.
Олеся.
«Олесю, Олесю, ти чужа дружина…» чули таку пісню?
Ні. Я не дружина.
Оце так щастя! Зустрів чудову дівчину, яка вільна. Невже всі довкола сліпі?
Бачу, з гумором у вас добре. А серйозність?
Там теж порядок. Олесю, ходімо сьогодні в кіно, поговоримо, поспілкуємось.
Не можу, мені зараз до сина треба.
Не може бути, що у вас є син! Вам лише двадцять, яка продовжена група?
Мені 35.
І мені. Я думав, що ви молодша.
А тепер?
Думаю. Всі чоловіки мріють про сина. А ви тільки так кажете я не заміжня, а де батько? Батько вашого хлопчика?
Не хочу зараз про це говорити.
Зрозумів. Не будемо. Тоді на вихідних можна з сином на дитячий сеанс.
На вихідних син зі своїм татом.
Олеся, не хочу вас навязуватися. Якщо матимете вільний час, подзвоніть. Це моя візитка, я лікар дитячий гематолог.
Справжня робота!
І часу дівчат шукати немає.
Добре, Михайле, зателефоную.
Я чекатиму.
Яка ж гарна осінь була цього року! Вона ніби подарунок для них двох. Сонячні промені фарбували листя у дивовижні відтінки. Теплі дні дозволили їм гуляти всіма парками міста. А ще ніжність, яка прорвала біль і закружляла в осінньому танці під фантастичний листопад. Вони так мяко наближалися одне до одного, що Олеся й сама здивувалась, як її тягне до Михайла. Через півтора місяця їх знайомства вона несміливо запропонувала «попити чаю».
Олесю, не ображайся, але я не прийду до тебе. Мені зараз важливо все обдумати. Довіряєш мені?
У найближчі вихідні вони виїхали в парк-заповідник під Києвом, де Михайло орендував маленький будиночок, схожий на замок. Всередині все було затишно і чисто, але Олеся не бачила нічого крім глибоких карих очей Михайла і тонула в його обіймах. Вона не знала, як це найінтимніше між чоловіком і жінкою може бути таким солодким.
Міша, де я? Що зі мною? Мені здається, я вмираю від щастя. Я так люблю тебе! Як я жила без тебе? Як добре мені з тобою!
Ти неймовірна! Я найщасливіший!
Через кілька місяців їм все важче було розлучатись.
Олесю, будь моєю дружиною!
Мішо, у мене розлучення наприкінці місяця.
І одразу за мене заміж. А то хтось ще захоче забрати мою дівчинку!
А дівчинка сама обирає, не для кожного. Та й у неї є коханий. І, Мішо, без урочистостей. Просто розпишемось і поїдемо в той замок, де я стала твоєю дружиною.
Добре, моє кохання, як ти скажеш!
Святками на їхньому весіллі стали Роман з Яриною. Мама з Явдохою надіслали теплу телеграму-привітання. Скоро вони переїхали до орендованої Михайлом двокімнатної квартири, де разом робили ремонт і створювали затишок. Особливо старався Михайло, облаштовуючи кімнату для Максимка. Вони з сином вже знайомі, але Максим, для якого мама і тато були двома половинками яблука, не одразу привязався до Михайла.
Олесю, ти не лякайся, але треба здати аналізи крові у Максима. Він дуже блідий.
Міша, це через стрес та переживання. Йому важко змиритися з розлученням, він все сподівався, що ми помиримось. Я читала, що для дитини розлучення страшніше, ніж смерть одного з батьків.
Ти права, мудра моя. Я сам у дитинстві пережив розлучення як катастрофу. Але аналізи ми здамо, добре, Максимко?
Того дня Михайло прийшов додому з опущеною головою.
Олесю, не хвилюйся. Є зміни в крові Максима. Інтуїція не підвела. Я завтра його заберу до себе.
Це було боляче. Невже за щастя треба так платити? Лейкоз. Яке страшне слово!
Почалося нове життя. Олеся взяла відпустку без збереження, бо не могла уявити, як син буде переносити всі ті уколы, крапельниці, аналізи без її підтримки. Вона тримала сина за руку і шепотіла: «Тримайся, Максимчику! Ти мій надійний друг! Ми завжди були разом і будемо разом завжди».
Коли сил не було, Михайло відправляв Олесю відпочити і залишався з Максимом. Далі вона більше лежала, дивлячись у стелю.
Власник будинку зателефонував і вимагав, щоб Олеся виписалася з недобудованого дому.
Син у мене буде сам йому увагу приділю. Він буде у моєму будинку.
Краще б ти його провідав.
Зараз не можу, у відрядженні.
Вислухавши дружину, Михайло обійняв її:
Олесю, ми з тобою ще все заробимо. Не чіпляйся за минуле.
Воно болить, бо я все вкладала в будинок, а зараз про якесь виписування думаю…
Не думай про це. Думай про Максима. Я впораюсь. Я завжди мріяв про сімю. Це знає Бог. Він вас не відніме.
Міша, аналізи?
Здаємо, поки погані.
Олеся тихо плакала. Максимко не повинен знати, що зле.
Дядю Михайле, а що у мене з кровю?
Розумієш, у крові є «білі» і «червоні» кораблики. Вони воюють.
Хто виграє?
Поки білі.
А що далі?
Допомагай червоним!
Мамусю, заберіть мене кудись. Я дуже втомився.
Олесю, поїхали з Максимом у наш замок. Погода гарна, прогуляємось лісом, нехай Максимко відпочине.
Весна прикрасила їхній куточок цвітінням кущів і дерев. Всі троє ходили по лісу, раділи кожній квітці і травинці. Але часом Максим задумувався і завмирав.
Що з тобою, сину?
Мамо, не заважай. У мене морський бій.
Відпустка швидко закінчилась. Максим змінився: став свіжішим, румяним.
Мамо, а де тато?
У відрядженні, сину.
Знову? Ну, добре.
В лікарні знову взяли аналізи. Завідуюча лабораторією прийшла сама.
Михайле Леонідовичу, куди ви синка возили?
У природу, неподалік. Що з кровю?
Все добре. У нього ремісія. Кров чудова.
Михайло прибіг в палату.
Максимку, що ти робив? Ти одужуєш! Не плач, Олесю. Все буде гаразд. Що ти робив, синку?
Тату, памятаєш, ти казав про кораблики? Я вигравав червоними кожен «морський бій».
Життя знову заграло барвами. Олеся зрозуміла: навіть після найтяжчих втрат, після зради, розпачу і хвороби завжди знайдеться промінь надії. І тоді чужий біль стає меншим завдяки підтримці, доброму слову, справжній любові. Треба вірити і боротися. Бо і в сонячну, і в похмуру днину добро і турбота здатні зцілити душу та врятувати життя.
