9 серпня 2023 року
Сьогодні був день із тих, що запамятовуються на все життя. Я, Олександр Федорович, повертався із магазину в нашому селі під самим Києвом, де виріс і прожив пів життя. У руках два важкі пакети картопля, буряки, хліб і трохи ковбаси, бо Наталя, моя сусідка, дуже наполягала: «Зайди, Сашко, купи домашньої!». Довів, що купив, а далі сам знаєш, як воно буває.
Повертаю на нашу вуличку, а біля моїх воріт стоїть новенька срібляста Skoda на черкаських номерах. Думаю хто це до нас у непогоду заїхав? Нікого не чекаю, листів і дзвінків не було.
Тільки но підходжу ближче, чую на подвірї чоловічий голос. Виходжу на своє дворище, а там мій син Вадим. Ось це несподіванка! Одразу й не впізнав з борідкою, загорілий. Та ще й не сам.
Тату, почекай. Обійми потім… Сідай, каже трішки стривожено. Треба поговорити про серйозне.
Присів я на лавку під старою грушею, навіть душа защеміла: хлопець схитрував, видно, щось важливе.
***
Живу я сам у нашому селі, на березі Десни. Дружини не стало ще у минулому році Ганна моя пішла після недуги, не витримала хвороби… Сина Вадима виховували на совість школу закінчив відмінно, у Київ вступив, після університету у війську рік служив, а далі залишився в столиці. На заводі працює інженером, розумний хлопець, сам усе вирішує, а додому раніше рідко навідувався. Як тільки купив машину, частіше гостювати став. То й харчі, і речі привозив, і шкарпетки вязав мені замість покійної матері руки в жінки золоті були, от і залишилась звичка, навіть син навчився…
А перевідати мене, сам старе і головне, він навідався частіше, коли вже покупив машину. Останнього разу навіть шапку мені привіз теплесеньку. Про своє життя не дуже розповідав тихий, стриманий, як справжній українець, а мама хвилювалася, спитати не доводилося. Добрі люди побалакали: сусідка Марія, молода дівчина, поїхала в Київ на навчання, каже бачила Вадима не сам, з якоюсь модною пані. Дитина у ній на руках, машину вони разом вантажили і ніби жінка та старша за нього!
Бач, Вадиме, кажу я, рідко ти батька навідуєш.
Ой, тату, зараз часу нема, але треба розповісти…
***
Того дня Вадим приїхав з хлопчиком, малим років восьми темноволосий, трохи сумний. Біля ґанку стоять, помітно хвилюються.
Знайомся, тату, каже Вадим. Це Назарчик, тепер мені як син.
Провів я обох до хати. Дістав теплу картоплю з печі, сало приклав, борщ з печеною підлив, на стіл поклав. На хліб мазанку, огірки, добру квашену капусту. Назар понуро їв, нишком на мене зиркав.
Після обіду кажу Вадимові:
Що трапилось, сину?
Він тяжко вздихнув і зізнався. Одружився він з Оксаною із Броварів минулого року. Познайомилися, розписалися без пишних гулянь. Оксана на диво гарна, але старша за сина на кілька років. У неї непросте минуле: чоловік помер, із свекрухою постійно сварилася, бо та її не впускала у сімю. Тепер боїться знову невісткою бути не хоче зі мною знайомитись.
А хлопчика на літо привіз, бо Оксана вагітна, от-от народжувати, каже. На роботі весь день, за Назаром нікому глядіти. Нам з тобою час провести а восени його заберу.
Я згодився. Хлопчик спершу хмурився, ображався. Мовляв, мама сказала, що я чужий, і тут він довго не буде. Але нічого, потроху звик.
***
Життя пішло звичним колом: хазяйство невелике, кури, качки, город у порядку, молоко та сир у сусідів беру. Назар спочатку у двір не виходив, та потім до собаки нашого Арчі привязався, на ягідник за мною ходив, сам полуницю зривав. У магазин якось зі мною сходив і розговорився! Такі цікавість і щирість розчулили.
Згодом хлопець став допомагати більше. Арчі годував лише сам, із сусідськими хлопцями здружився. Увечері не виженеш із двору! Почав читати стару батькову книжку про Тараса Бульбу навіть мені перечитував, сміявся з жартів.
У серпні Вадим знову приїхав щасливий, бо народилася донечка Софійка. Назар радів не менше: “Тату, можна я ще залишусь? З бабусею Наталкою весело, город люблю”. “Добре, до школи тут”.
Я йому крихітні вязані шкарпетки і ковдру Софійці звязав, Оксані рукавиці. Вадим дякував, сина як дорослого обійняв і повіз подарунки.
***
Під кінець серпня на обійсті зявилася Оксана з Софійкою на руках, Вадим біля неї, а Назар радісний: “Мама приїхала!”. Спіткнувся, досвід сільських хлопців згодився подорожник приклав до розбитого коліна.
Оксана трохи насторожено зустріла мене:
Це що Назар у вас сам бігає, тату?
В нас хлопці завжди гуляють вулицею, спокійно відповідаю. Він мені помічник, в городі працює, а вдома порядок.
Софійка у візочку спала, така крихітка аж серце стислося. Насипав борщу зі сметаною, спекли свіжий хліб посиділи по-сімейному.
Ми за Назаром приїхали, чітко каже Оксана. До школи часу обмаль, пора додому.
Назар враз вибіг з хати:
Не хочу до міста! З бабусею хочу жити. Ти, мамо, казала неправду бабуся хороша!
Оксана почервоніла.
Не можна так, Назарчику. Проси пробачення, йди побігай на двір, трохи засмучено кажу я.
Малий вийшов, а я звернулася до Оксани:
Не побивайтеся, доню. Хлопчик у вас добрий, слухняний. Дай Боже, щоб усі такі були. Дякую, що привезли буду рада й надалі приймати.
Оксана розплакалася, підійшла до мене і обійняла:
Спасибі, мамо. Забула вже, яка то материнська ласка… Вітю добрий чоловік, і Назар з вами виріс.
Тепер це вже твоя сімя, доню. Ви для мене рідні.
Два дні пробули разом, попрощалися. Вадим перевіз мене до міста на зиму допомагати їм із дітьми, господарством, а я відчула, що знову потрібна. А свекруха й невістка, як сестри, спільну мову знайшли на щастя всій нашій родині.
Сів я ввечері з горнятком чаю, згадав усе й записав: родина тримається на доброті, а серце на щирості. Не суди людину, поки не пізнаєш її сам. І хоч життя змінюється, любов завжди знаходить свій шлях додому.
