У мого онука недавно був день народження — йому виповнилося десять років, кругла дата. Я заздалегідь підібрала подарунок, який, як мені здавалося, буде ідеальним для такої нагоди. Це була велика коробка з конструктором, про який він давно мріяв. У призначений день я зібралася, вдягла свою найкращу сукню й вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.
— Заходь у кухню, мамо, — сказала моя дочка, відчиняючи двері. У її голосі було тепло, але з легкою ноткою втоми, ніби вона цілий день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звати нашого іменинника?
Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звичайно, я знала, що мого онука звуть Данилко. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи в руках яскраво запакований подарунок. На кухні вже був накритий стіл: різнокольорові тарілки, серветки з мультяшними героями й великий торт з десятьма свічками, який чекав своєї черги. Данилко сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі ж десятирічні непосиди, голосно обговорювали щось, перебиваючи один одного.
— Бабусю, це ти? — скрикнув Данилко, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім цікаво подивився на коробку в моїх руках. — Це мені?
— Звичайно, тобі, любий, — відповіла я, передаючи йому подарунок. — Розпаковуй, не тягни!
Хлопчик із захопленням розірвав упаковку, і його очі засяяли, коли він побачив конструктор. Діти одразу ж оточили його, розглядаючи коробку й наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цю метушню й відчувала, як серце наповнюється теплом. Немає нічого кращого, ніж бачити радість дитини, особливо в такий день.
Моя донька, яку я в думках називала Оленкою, підійшла до мене й тихо сказала:
— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадіти.
Я лише плечима звела, ніби це було очевидно. Але насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не просто дитяче свято, це вік, коли дитина починає почувати себе майже дорослою. Хотілося, щоб подарунок був не просто іграшкою, а чимось, що залишиться в пам’яті.
Свято тривало. Діти грали, сміялися, а потім настав момент задувати свічки. Данилко загадав бажання, глибоко вдихнув і одним подихом згасив усі десять вогників. Гості заГості зааплодували, а Оленка почала розрізати торт, роздаючи всім по шматочку, і я знову подумала, як добре, що ми разом.
