**Урок на все життя**
Параска дивилася на свого онука й так і хотіла вчепити йому таких лупців, щоб пам’ятав силу бабусиного ляпасання до гробу. Хотіла так вдарити, аби його попка зайнялася полум’ям, і щоб він одразу побіг охолоджувати її в крижаній воді.
У вікно вона побачила, як Петрик і Ванько-вухатий ганяли буханку хліба, наче м’яча. Один ніс її в торбі, та та порвалася – хліб впав на землю. А другий піддав буханку ногою. Ось так і почали дурні пинати хліб, наче це гра.
Коли Параска побачила, ЩО вони роблять, очам своїм не повірила. З диким криком спробувала вибігти з хати, але вийшов біг на місці. Спочатку з грудей вирвався рев, а потім – ком у горлі перекрив слова. До онука вона підбігла з роззявленим ротом, хапаючи повітря, як риба.
— Це ж хліб! Це ж святе! Як так можна?! — прошипіла вона.
Діти завмерли, побачивши, як бабуся опустилася на коліна, підняла хліб і заплакала.
Параска поволі поплелася додому, притискаючи буханку до грудей.
Син, побачивши стан матері, запитав, що сталося, але по роздертій, брудній буханці йому все стало зрозуміло. Мовчки зняв із штанів ремінь і вийшов надвір. Параска чула, як Петрик ревів, але не рушилася захищати його, як колись.
Червоний, у сльозах Петрик прибіг додому й швидко сховався на печі. А батько, махаючи ременем, оголосив, що відтепер син їстиме без хліба – чи то борщ, чи котлети, які він упорядкував по сім штук, чи молоко з чаєм: ні крихти, ні булочки! А ввечері загрозив зайти до батьків Ванька-вухатого й розповісти, якого чудового футболіста вони виростили.
Тато Ванька був комбайнером – той точно ноги поприставляє своєму гравцю! А дід взагалі за буханку хліба відсидів десять років у сталінські часи – от точно вилящить.
Параска завжди свіжоспечений коровай перехрещувала, цілувала, а потім, усміхаючись, притиска— А тепер смакуйте, мої голубчики, і пам’ятайте: хліб – це сила, це Божий дар, і як його шанувати, ви знаєте на все життя.
