Та живіть уже у нас, яка іпотека? Отримаєте наш дім! сказала моя свекруха.
Свекруха весь час відмовляє нас з чоловіком від іпотеки. Переконує, що краще жити разом, що їхній дім однаково залишиться моєму чоловікові, бо він у них єдиний спадкоємець. Але його мама ще молода має лише сорок пять, а батько сорок сім років.
Ми з чоловіком однолітки, нам по двадцять пять. Обоє працюємо, на зарплату можемо винаймати квартиру, і я боюся втратити гарні відносини з його родичами через побутові дрібниці.
Мої батьки мають трикімнатну квартиру в центрі Києва, місця вистачає, та я не хочу заходити на чужу територію, бо почуватиму себе гостем. Та й у домі свекрухи мені некомфортно.
З початком карантину власниця нашої орендованої квартири сказала виселятися до неї мала приїхати племінниця з дітьми. Шукати нову квартиру в столиці було непросто, і ми переїхали до чоловікових батьків. Вони зустріли нас як сонячних журавлів у заметі. Мама не тиснула на мене, але весь час повторяла щось про неправильну зачіску чи чай. Третього дня свекруха просто відсунула мене від плити: її кухня то її королівство, і ніхто не може порушити її порядок. Але я не можу їсти страви з надлишком спецій і цибулі.
Можливо, для когось це дрібниці, але для мене велика біда. Спробувала сама щось приготувати свекруха образилась. Її погляд був повний обурення: ніби я вилила сіль на стару ікону.
Щопятниці, коли ліс мадон втрачає листя, свекруха влаштовує генеральне прибирання. Повертаємось з роботи втомлені, хочемо тільки лягти, а вона нудиться, що все робить сама. Спитала, чому не в суботу? у відповідь почула: «Субота святий день для відпочинку».
Такі події виникали щодня. Єдине, що мене зігрівало вона дійсно не глузувала з мене, просто так у неї заведено, і все це тимчасове.
Ми з чоловіком вирішили не говорити батькам, що збираємо на власне житло. Платили їм половину комунальних, давали гроші на продукти, остале клали на депозит у банку. Одного разу розмова зайшла про машину, яку придбав чоловіків двоюрідний брат. Отець мого чоловіка промовив: «Вам би теж варто про авто подумати», а мій чоловік відповів, що краще про своє гніздо.
Скільки ще збирати будете? запитав батько.
Не на повну покупку, а на перший внесок під іпотеку, відповів чоловік.
Та живіть у нас, яка іпотека? Отримаєте наш дім! розправила крила свекруха.
Ми з чоловіком спробували пояснити, що хочемо свою оселю. Але його батьки тільки посміхались: «Дурниця, житимете спокійно, не треба банкам гроші платити». Коли свекруха зрозуміла, що не переконає нас через калькуляцію витрат, почала лякати: думайте про дітей, а не кредити.
Щодня я слухала її аргументи, що життя разом це як золота рибка в ставку з ліліями. На мене її слова не впливали, але чоловіка вони проникали як вранішній туман у яблуневий сад. Незабаром він промовив мені:
Нам це не потрібно. Мама має рацію. Життя спокійне, ніхто не свариться. А згодом дім стане нашим.
Через п’ятдесят років?! Мені стало гірко.
Після цієї розмови чоловік усе частіше згадував, які його батьки старі, що їм скоро треба буде догляд, а іпотека то як кайдани, бо буде тяжко платити, коли я піду у декрет.
Але я хочу відчути себе справжньою господинею вже зараз, а не чекати, поки свекруха зникне, мов весняний туман у полі…
