«Не бійся, довго не затримаюсь. Поживу тиждень, поки з житлом не визначусь. Не виженеш, сподіваюся?» — промовила сестра.
Ганна поставила на стіл сніданок і пішла будити онуку. Вісімнадцятирічна Соломія любила поспати зранку.
«Соломіє, вставай. Університет проспиш.»
Соломія щось пробурчала й натягнула на голову ковдру.
«Знову сиділа за комп’ютером пізно? Лягала б раніше — й легко б прокидалася. Я ж не відступлю. Вставай.» — Ганна стягнула ковдру.
«Ну, бабу…» — нарікаючи простягнула Соломія, але все ж підвелася, позіхнула й потягнулася, піднявши руки угору.
«Швидше, чай охолоне,» — поспішила її Ганна і вийшла з кімнати.
«Усе мене вже доконало,» — буркнула Соломія, плескаючись босоніж за нею.
«Я все чую. Хто саме тебе доконав? Невже я?» — Ганна різко зупинилася, і Соломія врізалася в неї. — «Ще раз почую — ображусь. Не подобається — йди до мами.»
«Вибач, бабу,» — Соломія чмокнула Ганну в щоку й метнулася до ванної.
«Лисиця,» — похитала головою Ганна. — «Звичайний ранок звичайного дня. Так і життя непомітно мине.» Вона сіла за стіл, узявши шматок учорашнього сирнику.
«Бабу, я ж казала, що не їм зранку, тим паче сирник,» — роздався ззаду невдоволений голос. — «Чай вип’ю, а сирник не буду.»
«Тоді візьмеш із собою. Худа, як тінь. Їж, кажу. До вечора з голоду зомлієш.»
Соломія зітхнула й відкусила, немов їла пісок. Так було щоранку. Заштовхнути в онуку зайвий шматок можна було лише погрозами й умовляннями. Оця мода на худіння…
«Ото й молодець.» — Ганна забрала її тарілку, щоб Соломія раптом не поклала туди недогризок, і пішла до раковини.
Не встигла Ганна помити посуд, як з передпокою почувся шерех. Ганна поспішила туди.
«Так і знала, що вийдеш. Годі мені ходити по п’ятах, я не мала. Нормально вдягнена?» — Соломія застебнула куртку й обмотала шию шарфом. — «Шапку не вдягну.»
«Не забарися, а то я хвилюватимуся. А в мої роки хвилюватися шкодить.»
Зітхнувши, Ганна замкнула двері й пішла до кімнати онуки. Знову не прибрано ліжко. Боротьба з цим була марною, як і спроби змусити її вдягнути шапку. Навіть якщо вдягала — знімала й ховала в сумку за дверима. «Та хай, хто ж її побалує, як не бабуся?» — подумала Ганна, розправляючи покривало.
Потім вона сіла за комп’ютер. Коли лунав дзвінок у двері, на годиннику була дванадцята. Вона зняла окуляри й протерла втомлені очі. Дзвінок повторився — довший, настирливіший.
Ганна відчинила й побачила перед собою доглянуту жінку невизначеного віку, вдягнену дорого й модно, з яскраво-червоною помадою на губах. Вона завмерла. Жінка теж мовчала. Ганна швидше здогадалася, ніж впізнала її.
«Ларисо?!»
Жінка посміхнулася ще ширше, відкривши надто різні й білі зуби, щоб були справжніми.
«Я чекала, чи впізнаєш.» — Сестра підхопила валізу й об’ємний мішок. — «Можна ввійти? Чи будеш тримати на порозі?»
«Заходь.» — Ганна відступила, все ще не оговтівшись. — «Звідки ти?»
«Звідти.» — Старша сестра вкотила валізу в передпокій. — «Вирішила повернутися додому. Досить жити на чужині. А у вас все як раніше.» Її пронизливий погляд оцінив потерті шпалери й зношений лінолеум.
«Ти назавжди?» — спитала Ганна, зачиняючи двері.
«Не бійся, ненадовго. Поживу тиждень, поки з помешканням не вирішу.» — Вона не питала, просто констатувала. — «Ти сама, не вийшла заміж?» Лариса хрипко засміялася.
«Зі мною онука. Зараз університет.»
«Ого, вже доросла. А донька де?»
«Донька з чоловіком живуть окремо.» — Ганна пішла на кухню. — «Роздягайся, я чайник поставлю. Вибач, не чекала тебе — лишився учорашній сирник. Будеш?»
«А ти як думаєш?» — усміхнулася Лариса.
***
Вони з дитинства не були близькі, і десятирічна різниця давалася взнаки. Між сестрами завжди йшло змагання — кого люблять більше. Лариса ставилася до молодшої зверхньо, ніби казала: «Мене не питали, чи хочу я сестру.»
Ганні здавалося, що батьки любили старшу більше. Ларисі купували новий одяг, Ганна носила їй у спадок.
«Мамо! Вона взяла мою кофту без дозволу й поставила пляму!» — кричала Лариса.
«Я не брала! Вона мені на три розміри велика! Сама поставила й звалила на мене!» — лютивсяТа, стоячи біля вікна й дивлячись на дощ, раптом усміхнулася, бо зрозуміла, що найголовніша родинна справа — не згадувати, хто кого скривдив, а просто бути поруч.
