«Не родись гарненькою, родись зручною»
Олесю, ти що, зовсім глузуєш? Маряна ляснула долонею по столику, аж чашки здзенькнули. Та ж він тебе, як ковдру, використовує! Сьогодні приходь, завтра не потрібна, післязавтра знову нагодилась!
Маряно, не розумієш ти нічого, втомлено відповіла Олеся, розмішуючи цукор у каві. Остап зайнята людина, діло має, зустрічі завжди. Як звільниться час, тоді й зустрічаємось.
Та плюй ти на його діло! подруга аж почервоніла від обурення. Тобі ж уже тридцять шість, Олесю! Скільки можна бути запасним аеродромом?
Олеся кривилась. Завжди Маряна прямо в лоб, без обіймів. І сперечатись марно каже правду. Але правда та аж колиться на думці, краще б не бачити.
А що мені лишається? тихо спитала вона, дивлячись у кавярняне вікно. Красунь навкруги немірку, а я… проста. Зате зручна. Не сварюся, не вимагаю, не капризую.
Господи, та послухай себе! Маряна схопила її за руку. «Зручна»! Та ти що, підніжка, чи що? Тобі вища освіта, робота гідна, хата власна. Ти розумна, добра, вірна…
Лиш не красунчик, перебила Олеся з гіркою посмішкою. А чоловіки перш за все вічі мають, знаєш сама.
Маряна сіла, похитуючи головою. Двадцять літ дружби, а подруга досі не вірить у свою вартість. З університету як завжди завжди в тіні яскравих дівчат, завжди готова підлаштуватись, услужити, не перешкоджати.
Згадуєш Дмитра з інституту? несподівано спитала Олеся.
Звісно згадую, Маряна насторожилась. А що?
Жах як мені подобався. Три роки за ним тінтю ходила, конспекти давала, на семінарах виручала. А він й не помічав. Як тільки зявилась та… як її… Катерина Савчук, зараз же навколо неї метушитись почав.
Та це ж сто років тому! Маряна розвела руками.
А мені неначе вчора, Олеся сумно посміхнулась. Зрозуміла тоді головне правило: красиві все одразу мають, а інші мусять бути корисними. Зручними.
Олесю, але Дмитро той… Та що з нього стало? Пияк та розбишака! А Катерина твоя красунчик тричі заміж вискочила й тричі розвелась. Де вони зараз, а де ти?
Вони живуть, тихо відповіла Олеся. А я пристосовуюсь.
Ручно дзвонив телефон. Олеся глянула на екран і вмить оживилась.
Агов, Осте? Так, вільна. Ясно, приїду. За годину? Гаразд, чекаю.
Маряна з жахом бачила, як обличчя подруги змінюється зявлялась така дитяча радість, готовність летіти на перший клич.
Олесю, не треба, шепнула вона. Скажи, що зайнята.
Не можу, Олеся вже збирала сумку. Він звільнився на дві години між зустрічами. Стільки часу не бачились.
Пять днів тому бачились!
Це давно, уперто повторила Олеся й встала.
Маряна сиділа сама, споглядаючи вікном віддаляючийся силует подруги. Що ж з нею трапилось? Коли ця розумна, обдарована жінка стала доповненням до чужого життя?
Адже колись усе було інакше. В інституті Олеся й не блищала вродою, проте була душею компанії. Жартувала, організовувала походи, допомагала з навчанням. Хлопці її любили – не як жінку, а як найліпшу подругу, вірну товаришку. «Олеся-бро» кликали. Й вона тоді пишалась цим прізвиськом.
По інституту влаштувалась економісткою в солідну фірму, швидко пішла на підвищення. Хату купила, машину. Батьки раділи дочка справилась, на ноги встала. Лиш ось особисте життя не складалось.
Перший справжній ром
Олена вимкнула телефон, вийшла з кафе й уперше за багато років відчула щось на зразок полегшення так, вона не красуня, чоловіки не тікають від її зовнішності, але, мабуть, нарешті настала пора змиритися з цим без жалю до себе, вимкнути телефон та спокійно випити каву, думаючи не про його вільний час, а про свій.
