– Не вдавайся в дурі́нку. Де мати сховала пе́рсень? Чи ти його взяла? Говори! — Павло болісно стиснув плечі Оксани.
Оксана завжди була негарною. Коли бабуся в пологовому будинку побачила новонароджену онуку, запитала, як донька її вирішила назвати.
— Оленкою, — з ніжністю сказала свіжоіспечена мама.
— Олени гарні, а твоя донька, вибач, красунею не стане. Назви Оксаною. Так твою бабусю звали, — зітхнула стара.
У дитячому садку всі дівчатка були миленькі, з великими очима, пухкими щічками та губками бантиком в оточенні білявих кучерів. Оксана ж була незграбною, непоказною, з прямим, як мишачий хвіст, волоссям, яке електризувалося від одягу й стояло дибки.
— Намучається бідолаха з такою зовнішністю. За чоловіка навряд вийде. Казала ж тобі — треба з розумом чоловіка обирати. А ти? — говорила бабуся, заплітаючи рідке волосся Оксани у тонкі косички, на яких ледве трималися бантики.
— Мамо, годі! Із віком виправиться, — відповідала Оксанина мати.
До дванадцяти років Оксана не стала кращою. Кутлява, з короткою стрижкою, вона була вищою за всіх у класі. Хлопці дражнили її «жердиною». Вона замкнулася, ні з ким не дружила, сиділа вдома і читала книжки.
У десятому класі вона не пішла на новорічний вечір. Сукню, куплену влітку, виявилося малу.
— Чому вдома? — запитала мати, прийшовши з роботи.
— Навіщо ти мене народила? Щоб я мучилася все життя? Хлопці жердиною кличуть, на танці не запрошують. Я потвора! — у істериці викрикнула Оксана.
— Доню, і в гарненьких життя не завжди складається вдало. Що робити, якщо так природа вирішила? Краса — не головне, — намагалася заспокоїти доньку мати.
— А що головне? Гроші? За гроші все купити можна, навіть зовнішність. Тільки грошей у нас теж нема. Я не вийду заміж і дітей не нарожу. Не хочу, щоб моя донька теж була потворою і страждала, як я, — злилася Оксана.
— За красою закохуються, а цінують душу і характер, — з жалем сказала мати.
— А в мене поганий характер, сама ж казала. Який може бути гарний характер, коли ти нікому не подобаєшся? Від мене, як від заразної, усі тікають. — В очах Оксани стояли сльози. — Чому ти не обрала на роль батька когось красивішого?
Після школи Оксана легко могла б вступити до інституту, але подала документи до медичного училища. Коли ще дитиною лежала в лікарні з запаленням легень, всі медсестри здавалися їй красивими ангелами у білих халатах. І волосся їхнє не видно під косинками. Вчитися менше, і хлопців мало — дражнити не буде кому.
Училище Оксана закінчила з червоним дипломом. Пацієнти її любили. Ін’єкції робила вміло і не поспішала йти з палат, а вислуховувала скарги на хвороби та байдужих дітей. У терапевтичному відділенні лежали переважно літні люди.
Але іноді потрапляли й молоді. Один із пацієнтів, тридцятирічний Степан, постійно крутився біля медсестринського посту, виявляв Оксані увагу. Одного разу він поцілував її у процедурному кабінеті, запросив у кіно після виписки. Але час минав, а Степан не дзвонив і не з’являвся. Оксана зібралася піти до нього додому.
— Наївна дурнушка. Він одружений. — Старша медсестра похитала головою.
— Ви так із заздрощів кажете, — образилася Оксана.
— Глянь сама — у картці написано, що одружений і вказано номер дружини.
— Але вона ж до нього не приходила, — зауважила Оксана.
— Тому й крутився біля тебе. Ти йому яблука й апельсиниОксана відчула, як важкість персня в кишені халата нагадує їй, що справжнє щастя — не в обличчі, а в серці, яке вміє любити, навіть коли йому боляче.
