«Не даси грошей сестрі — на свята можеш не приїжджати, — сказала мати. А я вже й не збиралася.»

Сьогодні о пів на сьому телефон розірвав тишу. Я ще стояла в коридорі з одним черевиком у руці. На екрані — «Соломія». Я не брала слухавку, поки не взула другий черевик, а тоді все ж натиснула і притисла телефон плечем.

— Лесю, мені терміново потрібно тисяч сорок. Дмитрик їде в табір, ну цей, мовний, і ще репетитор з математики, ти ж знаєш, які тепер ціни.

Ані «доброго дня», ані «як ти». Одразу сорок тисяч і Дмитрик.

— Доброго ранку, — сказала я.

— Та добре, добре. То перекажеш сьогодні? Бо місце в таборі пропаде.

***

Дмитрика привезли взимку, коли йому було два роки і три місяці. Соломія стояла на порозі з торбою через плече і коляскою, в якій спав племінник, і говорила швидко, наче боялася, що її переб’ють.

— Лесю, ну на пару місяців усього. Мені зараз узагалі ніяк. Сергій пішов, грошей немає, роботу треба шукати, а з ним я куди піду. Мама сказала, ти вільна, тобі простіше.

Вільна. Це слово в нашій родині прилипло до мене намертво, як цінник, який не віддерти. Тридцять один рік, своя однокімнатна квартира на Позняках, бухгалтерка в будівельній фірмі, не заміжня, дітей немає. Отже, вільна. Отже, простіше.

— Соломіє, у мене робота. Я о шостій виходжу з дому, о восьмій повертаюся.

— Ну є ж садок! Я тобі грошей підкидатиму, як влаштуюся. Ну Лесю. Ну рідна.

Мати подзвонила того ж вечора.

— Ти що, рідну сестру з дитиною на вулицю виженеш? У неї чоловік утік, вона сама не своя. А ти одна-однісінька, тобі ж неважко. Бог не дав своїх — то хоч племіннику допоможи.

Бог не дав. Це теж було сказано. Між іншим, як про погоду.

Я взяла Дмитрика на пару місяців.

Пара місяців розтягнулася так, що я перестала їх рахувати. Спочатку Соломія «шукала роботу». Потім знайшла, але «не склалося з начальником». Потім поїхала до Одеси «розвіятися, я ж мало не збожеволіла». З Одеси надсилала фотографії: вона на катері, вона з якимось засмаглим чоловіком, вона в ресторані. Грошей не надіслала.

Дмитрик пішов у садок біля мого дому. Я вставала о п’ятій, щоб устигнути зібрати його, відвести, доїхати до роботи. Хворів він часто, як усі садочкові діти, і тоді я брала відпустку за свій рахунок або сиділа ночами зі звітами, щоб удень бути з ним. Купила йому ліжечко, потім розклала диван, бо ліжечко стало замале. Черевики, куртки, шапки — усе купувалося якось само, без підрахунків, бо не дитині ж ходити в дірявому.

Соломія з’являлася раз на два-три місяці. Привозила іграшку, тиснула Дмитрика, плакала: «Як же я за тобою скучила, сонечко», а за дві години їхала — у неї були «справи», «зустріч», «нова людина, ти не уявляєш, який».

— Ти хоч би на підгузки залишила, — сказала я якось.

— Лесю, ну в мене зараз зовсім погано. Ось влаштуюся — усе поверну, гривня в гривню.

Дмитрик називав мене «мама Леся». Сам, ніхто не вчив. Я спершу поправляла: «я тітка», але він не розумів, і я перестала.

Він засинав у мене на плечі, коли я читала йому про Котигорошка. Він знав напам’ять усі літери в чотири роки, бо я викладала їх із магнітиків на холодильнику. Він плакав, коли я йшла на роботу, і зустрічав біля дверей, коли я поверталася.

П’ять років.

Забрала вона його влітку, перед школою.

Приїхала вже інша — повніша, у хорошому пальті, з новим чоловіком Костянтином, який чекав у машині.

— Усе, Лесю, я готова. Костя заробляє, квартира є, я Дмитрика в нормальну школу визначу, у нас там гімназія поруч. Дякую тобі, звісно, ти мене дуже виручила.

— Соломіє, йому сім років. Він тут усе життя прожив.

— Ну то він же мій син. Чого ти як нерідна. Дитина до матері має.

Дмитрик не хотів їхати. Чіплявся за мою кофту, ревів так, що сусіди визирали. Соломія роздратовано віддирала його пальці.

— Дмитрику, годі вже соромитися. Поїдемо до мами, у мами знаєш як добре, у тебе буде своя кімната.

Я сиділа на підлозі в коридорі, поки вони спускалися. Чула, як Дмитрик плаче на сходах. Потім грюкнули двері під’їзду, і стало тихо.

Я зібрала його магнітики з холодильника в коробку з-під взуття. Сховала в шафу, на верхню полицю.

Три роки Соломія майже не дзвонила. На Новий рік — чергове «з святом», на мій день народження — іноді згадувала, іноді ні. Дмитрика до мене не привозила. «Лесь, ну незручно, через увесь Київ тягтися, він же зайнятий, у нього секції».

Я їздила сама. Привозила подарунки, гуляла з ним у парку біля їхнього дому на вихідних, коли Соломія дозволяла. Дмитрик підріс, уже соромився обійматися на вулиці, але в парку, коли ніхто не бачив, усе одно брав мене за руку.

А потім і ці зустрічі зійшли нанівець. То Соломія «поїхала на дачу з Костянтином», то «Дмитрик у репетитора», то просто не брала слухавку.

І ось — пів на сьому ранку. Сорок тисяч.

— Соломіє, зачекай. Які сорок тисяч?

— Я тобі кажу. Табір, репетитор, ще форму йому треба, він увесь виріс. У мене зараз туго, Костя перебудовує бізнес, усе в обороті. А ти ж його любиш. Ти його виростила. Тобі неважко.

Оце «ти його виростила» я почула вперше за три роки. Раніше було — «він мій син», «дитина до матері». А тепер, коли знадобилися гроші, — виростила.

— А Костя? Ти ж казала, він заробляє.

— Я тобі пояснюю: у нього зараз усе в бізнесі. І взагалі, до чого тут Костя, це не його дитина. Сергієва. Точніше, моя.

— А Сергій? Це його син. Нехай платить аліменти.

У слухавці видихнули, важко, з надривом.

— Лесю, ти глузуєш? Я Сергія сто років не бачила, де я його шукатиму? Я тебе прошу, по-людськи. Рідну сестру. У тебе зарплата, у тебе кар’єра, ти живеш сама, на себе одну витрачаєш. А я мати, у мене дитина.

— У тебе дитина вже десять років. Дмитрик не вчора народився.

— Ну то й що? Діти грошей потребують постійно! Ти не знаєш, бо в тебе своїх немає!

Ось воно. Я навіть не здивувалася. Знала, що прозвучить, чекала, і все одно наче окропом облили.

— Своїх немає, — повторила я. — Тому я п’ять років ростила твого.

— Знову ти за своє! Сто років минуло! Чого ти заладила — ростила, ростила. Я тебе що, силувала? Сама взяла!

Того ранку я спізнилася на роботу. Сиділа в коридорі на табуретці, у черевиках, у пальті, і рахувала.

Ніколи не рахувала раніше. Не хотіла. А тут узяла аркуш, на якому був записаний рецепт від дільничної лікарки, перевернула і почала писати на звороті.

Садок — я платила сама, жодних пільг у мене не було, чужа дитина без документів на мені. Це раз. Одяг, взуття — що сезону. Це два. Іграшки, книжки, розвивальні заняття. Ліки — Дмитрик лежав із запаленням легенів у шість років, я брала відпустку за свій рахунок. Зуби — водила до платного стоматолога, бо в районній поліклініці черга на місяць. Ліжечко, диван, постіль, дитячий посуд.

Виходило, що за п’ять років я витягла зі своєї кишені стільки, що на ці гроші можна було цілий рік не працювати.

А Соломія не дала жодної гривні. Жодного разу. Ні на підгузки, ні на куртку, ні на ліки.

І тепер просила сорок тисяч. Сьогодні. Щоб місце в таборі не пропало.

Я склала аркуш учетверо й прибрала в сумку.

Увечері Соломія подзвонила знову. Цього разу спокійніша, заходила здалеку.

— Лесю, ну ти подумала? Я не наполягаю на сорока. Хоч тридцять. Хоч двадцять п’ять, хоч на табір.

— Я не дам, Соломіє.

Пауза.

— У сенсі — не даси?

— У прямому. Не дам ні сорок, ні двадцять п’ять. Ти його мати. Ти його забрала, коли стало зручно. Тепер утримуй сама.

— Лесю! — голос підскочив. — Як у тебе язик повертається! Це ж Дмитрик! Ти його на руках носила!

— Носила. П’ять років. Безкоштовно. А ти в цей час в Одесі на катері каталася. Я просила тебе хоч на підгузки залишити — пам’ятаєш, що ти відповіла? «Влаштуюся — поверну». Де мої гроші, Соломіє? Гривня в гривню, ти обіцяла.

— Ти… ти дорікаєш мені старим? Мені тоді не до того було! У мене життя руйнувалося!

— А в мене не руйнувалося? Я о п’ятій ранку вставала. Я звіти ночами здавала, щоб удень із ним сидіти. Я три роки заміж не вийшла, бо якому мужикові потрібна жінка з чужою дитиною, яку навіть усиновити не можна, бо мати жива-здорова і катається по морях.

У слухавці заплакали. По-справжньому чи ні — я давно перестала розрізняти.

— Я думала, ти його любиш, — сказала Соломія тонко.

— Люблю. Тому й не дам тобі грошей. Бо вони підуть не на табір. Я знаю твої табори. Знайди Сергія, подай на аліменти — це законно, це правильно. Або попроси Костянтина, раз заміжня. Але я тобі не банкомат, який вмикається, коли в тебе «все в обороті».

Мати подзвонила другого дня. Я знала, що подзвонить.

— Лесю, що я чую. Ти відмовила сестрі?

— Вітаю, мамо.

— Не «вітаю», а відповідай! Соломія в сльозах, у неї дитина без табору залишається, а ти, рідна тітка, копійки пожаліла! Як тобі не соромно!

— Мамо. Я п’ять років ростила Дмитрика. Де була Соломія?

— Ну була в неї важка смуга! Чого ти як той прокурор, усе підраховуєш! Рідна кров, а ти як чужа.

— Рідна кров. А коли мені було пізно народжувати, і я з чужою, по суті, дитиною сиділа замість свого життя — то це яка кров була?

Мати на мить замовкла.

— Ну ти ж сама погодилася. Тебе ніхто не силував.

— Погодилася. Тому що ти сказала: «Бог своїх не дав, допоможи хоч племіннику». Пам’ятаєш? Допоможи. Я допомогла. П’ять років. А тепер Соломія вимагає ще, і я знову погана.

— Вона не вимагає, вона просить!

— Вона вимагає, мамо. З «ти повинна» і «у тебе своїх немає». Це не прохання.

— Я тобі так скажу, Лесю, — мати знизила голос, і я відчула, що зараз буде вирок. — Не даси грошей — можеш на свята не приїжджати. Раз ти родині чужа.

— Добре, — сказала я. — Не приїду.

Я перша поклала слухавку. Раніше завжди чекала, поки мати договорить.

Соломія пішла ва-банк за тиждень. Написала повідомлення, довге, на пів екрана.

Суть проста: «Раз ти така, я всім розповім, що рідна тітка відмовилася допомогти дитині. Що покинула його, викинула з життя, коли став не потрібен. Подивимося, як на тебе люди дивитися будуть».

Я читала, стоячи біля плити. Перечитала двічі. Потім написала відповідь, повільно, добираючи кожне слово.

«Розкажи. А я покажу чеки. У мене збереглися — за садок, за лікарів, за все. П’ять років. І розкажу, як ти на підгузки не могла залишити, поки Одесою каталася. І як забрала Дмитрика, коли стало зручно, а потім три роки до мене не підпускала. Подивимося, Соломіє, кого люди засудять».

Чеків у мене, звісно, були не всі. Дещо лишилося — довідки з платної клініки, договір із садком. Але Соломія того не знала. І Соломія замовкла.

Назавжди.

Минула весна, почалося літо. На день народження матері, коли їй виповнилося шістдесят п’ять, мене не покликали. Я дізналася про це, коли побачила: двоюрідна сестра виклала фотографії застілля, усі там були — і Соломія, і Дмитрик у новій сорочці, і мати на чолі столу. Без мене.

Я дивилася на Дмитрика на цьому фото. Він витягнувся, став незграбним, як усі підлітки, але очі лишилися ті самі — я б їх із тисячі впізнала. Ті самі, що дивилися на мене знизу вгору, коли я читала про Котигорошка.

Дзвінок пролунав у червні, пізно ввечері, з невідомого номера.

— Мамо Лесю? — голос ламався, перескакував з низького на високий. — Це я, Дмитрик. Я з телефона друга. Мені мама не дозволяє тобі дзвонити, каже, ти нас покинула.

Я опустилася на табуретку.

— Дмитрику. Я тебе не кидала. Чуєш? Ніколи.

— Я знаю, — сказав він тихо. — Я пам’ятаю, як ти літери на холодильник вішала. Я все пам’ятаю. Просто мама говорить інше.

Ми поговорили хвилин десять. Про школу, про те, що він тепер захопився робототехнікою, паяє щось. Я слухала і боялася дихати, щоб не сполохати. Наприкінці він сказав:

— Я тобі ще подзвоню. Тільки мамі не кажи, гаразд? А то вона телефон відбере.

— Не скажу, — пообіцяла я. — Дзвони, сонечко. Коли захочеш.

Гудки.

Він подзвонив ще двічі. Потім перестав — то чи в друга скінчився телефон, то чи Соломія пронюхала. Я не знаю. Номер, з якого він дзвонив, більше не відповідав.

Я дістала з верхньої полиці шафи коробку з-під взуття. Відкрила. Магнітики — синя «А», червона «Б», жовта «В». Усі літери, за якими він учився читати, лежачи в мене на плечі.

Я розклала їх на холодильнику. Одну за одною, як колись. «Д», «М», «И», «Т», «Р», «О». Постояла, подивилася. Потім дістала телефон, знайшла останній номер, з якого він дзвонив, і зберегла. Записала — «Дмитрик». І поклала телефон на стіл, екраном угору, щоб бачити, якщо загориться.

Я не знаю, чи правильно відмовила. Але знаю, що довше не можу бути тим, хто вмикається лише тоді, коли потрібні гроші. Я виростила його не для того, щоб мене використовували. І він це пам’ятає. А більше мені нічого й не треба.

Оцените статью
«Не даси грошей сестрі — на свята можеш не приїжджати, — сказала мати. А я вже й не збиралася.»