…Потяг котився вже другий день поспіль. Пасажири встигли не раз знайти спільну мову, випити не одну склянку чаю, розгадати стоси кросвордів. Розпочалися розмови «про життя». Синдром попутника особливо проявляється саме у потягах: люди розповідають такі дивовижі, які й не придумаєш удома чи на базарі тільки у вагоні, стираючи реальність у сну.
Я сиділа на бічній полиці, сон замотав мене, наче ниткою. В сусідньому купе троє літніх бабусь обмінювалися рецептами опари і хитрощами плетіння вовняних шкарпеток. Потяг різко струснуло, і ми виїхали на міст, а за вікном розкрився величний краєвид. Ясне небо, пружне сонце, широка, повновода річка, дрібний вітер грає хвилями. На високому березі, зарослому срібною ковилою, височить білокамяна церква із золотими банями.
Бабусі замовкли. Одна швидко перехрестилася.
О, розкажу я вам дивну повість, тихо мовила її сусідка. Хочете, вірте, хочете, ні.
Було це кілька весен тому. Живу я сама, діток нема, чоловіка вже давно на цвинтар провела. Село наше, хоч і невелике, але розтягнулось на обидва береги річки. Щоби дістатися крамниці чи пошти, треба місточком на другий берег перейти. Того дня на світанку зателефонував брат: їде у справах, та заради мене коло зробить, заскочить у гості. Ми не бачилися років пять живе він далеко.
Я зраділа, наче щастя на голову впало! Думаю: побіжу у крамничку, куплю чогось до столу, борошна та цукру, пирогів напечу, гостя дорогого пригощу. Нашвидку вдягнула кожушок, навіть ґудзики не почепила, тільки запахнулась, вприснулася у валянки й побігла.
Вибігла до річки, зупинилася: до моста гак чималий. «А як оце по кризі перебіжу?» думаю собі. Хоч дні були теплі, але ночами ще тріщав морозець. Далі, ближче до мосту, рибалки сиділи, бурили лунки. Якщо вони, міцні чоловіки з торбами снастей, не провалюються, то я тим паче докочу легка, шустро перескочу.
Обачно спускаюся з кручі. Крок, ще крок крига ніби мовчить, не тріщить, не охає. Річка тут невеличка, зігнута у вигині, я промайну за мить.
Вірите, ні, я й не збагнула, що вже під кригою, зітхнула далі оповідачка. Мовби хтось жар поклав, і подих вирвав крик обірваний. Рвусь угору, а кожушок до дна тягне. Добре, не застебнула! Скинула в воді, легше виринати. Жах отакий, коли за обледенілі краї чіпляєшся, а вони ламаються, тріщать, і тебе знову затягує в глибину. Кричати словами не можу, голос і той обірвало.
Бачу сусідка моя стоїть на березі й дивиться на мене уважно. Я руку здійняла, помахала, думала: зараз покличе рибалок. А вона задкує, йде геть! «Ну от, думаю, ось твоя остання хвилина. Жалко, потону зараз, брат приїде і не знайде».
Останній ривок крига знову тріщить. Аж тут серед заметілі бачу: чоловік до мене поспішає. Щойно нікого не було звідки він узявся? Як побачив мене?
Падає на живіт, руку простягає, гукає:
Давай до мене! Іще трішки, рідна!
Звідки сили взялися, й досі не втямлю. Але тут під чоловіком теж крига заскрипіла. Побіг до берега, вириває з корінням молоду берізку і назад до мене. Простягає дерево, гілля притискає до води. Я хапаюсь, але руки слизькі, крижаний лід на гілках не дає втриматись.
Чоловік повертає дерево другим кінцем:
За корінь хапайся! За корінь, дівчино!
Я вчепилася в комель, а він мене, як ріпку, витяг на кригу. Лежу, холодні сльози течуть. Чую чоловік нахиляється до мене.
Ти жива, матінко? питає.
Киваю.
Слава Господу, відповідає. Іди додому, не хворій.
Сльози витерла, якось підвелась. Обернулася а чоловіка й слід простиг. Куди подівся? Річка вся перед очима. До вигину далеко, рибалки тільки наближалися а він, мовби розчинився.
Рибалка довів мене до хати. Переодяглася, гарячого чаю напилася. Весну слухаю а в магазин іти треба, дарма що сонце в очах.
Знову пішла, місточком на другий берег. Біля магазину стала а там стоїть та сама сусідка. Зиркає, цілується, хреститься.
Ти що, не втопилася? не вірить.
А чого ж ти не покликала людей? питаю.
Подумала: ти як провалишся, з тобою й мене затягне, а до рибалок все одно не добіжу. Потонеш значить, така доля. А бач втрималась. Тож добре, що так!
Брат погостив день, про пригоду я не згадала. Коли поїхав, пішла селом, розпитую може, хто приймав того чоловіка. Ні з ким не сплутаєш наші не так вдягнені: то накидка на ньому, чи, може, сірий плащ із каптуром.
У селі хат мало, гостей всіх знаєм, хто родич, хто знайомий чужий одразу в очі кидається. А цього чоловіка наче десь бачила, а згадати не можу. Ніхто такого не бачив, гості не приїздили.
Приїхала я до сусідньої Козачої Лозової, в наш храм, хочу свічку за спасіння поставити. Заходжу і завмираю: з ікони дивиться мій рятівник, той самий чоловік. Святий Миколай Чудотворець! Упала перед іконою, в сльози. Довго розмовляла з батюшкою.
Такі от дива, закінчила бабуся, І справді, жодного разу не захворіла відтоді, навіть не кашлянула. Вірте не вірте, але ото сни бувають правдивіші від буденності…
