Не дивіться на мене так! Я не хочу цієї дитини. Віддайте її!» кинула мені незнайома жінка переноску просто в руку. Я не розуміла, що відбувається.
Мій чоловік і я завжди жили в гармонії. Рідко сварилися. Я намагалася бути добросовісною дружиною і домогосподаркою. Ми познайомились у Київському національному університеті, одружились ще під час навчання, а потім завагітніли і народили двох дітейдвійнят. Коли діти підросли, ми відкрили невелике крамницямайстерню в центрі Львова. Я допомагала чоловікові лише час від часу, бо займалася дітьми і господарством. Найбільше я любила готувати.
Дмитро завжди чекав, що я у вихідні підготую щось смачне, і був головним дегустатором. Діти теж завжди цікавились, що мати сьогодні приготуватиме. Серед безлічі турбот діти, робота, домашні справи я ніколи не звертала уваги, чим зайнятий мій чоловік. Я і подумки не могла уявити, що він може мене зрадити. Однак минулий рік виявився надзвичайно важким: у нашій фірмі у Харкові почали падати доходи, і ми змушені були економити усе, що могли. Дмитро навіть мандрував по всій Україні, підписуючи нові договори. Діти ходили у перший клас, і я залишалася з ними вдома.
Одного дня, коли ми з Дмитром після роботи їхали додому, перед нами зупинилася красива жінка. Ми вийшли з авто, а незнайома підбігла до мене і простягнула мені коляску.
Не дивіться на мене так! Я не хочу цієї дитини, якщо вона не хоче бути зі мною. Заберіть її! закричала вона, вказуючи пальцем на мого чоловіка.
Я стояла, не розуміючи, що відбувається.
Ти обіцяла залишити його і бути зі мною! Якщо не виконати, я не хочу цю дитину! прошептала жінка, сплюнувши мені під ноги, і розвернулась, ідучи геть на підборах.
Кілька хвилин я була в шокові, поки не зрозуміла, що в руці тримаю переноску. Я не запитувала Дмитра, бо з його виразу обличчя зрозуміла, хто була ця жінка і що він був готовий зруйнуватись. Мовчки ми зайшли в квартиру. На підвіконні лежав немовлячий хлопчик у мякому пледі, йому, мабуть, не більше двох тижнів.
Забирай дітей зі школи і купи все, що я напишу, для малюка! мовчки кивнув Дмитро.
Відтоді минуло вісімнадцять років. Багато подруг засуджували мене, бо не розуміли, навіщо я виховую чужу дитину, коли у мене вже є дві доньки. Я не ставила питання про цю жінку, а дорослішала хлопчика, мов свого сина. Дівчата були раді мати молодшого брата. Ми не приховували правду від сина і, коли він підріс, розповіли всю історію. На диво, він сприйняв це спокійно, не запитував про справжню маму. Я була щаслива у мене було три чудові діти, які мене любили. Відносини з Дмитром після того погіршились, проте він намагається їх відновити, як тільки може.
На вісімнадцяте день народження нашого сина ми вирішили святкувати в колі родини. Донечки, вже заміжні, з чоловіками і окремими домівками, приїхали в гості. Ми вже сідали за стіл, як задзвонив дзвінок. Не чекали нових гостей, і в мене піднялося тривожне відчуття. Щоразу впродовж дня мене мучив передчуток, і я виявила, що він був правий. У коридорі я побачила струнку жінку, схожу на ту, що колись передала нам сина.
Я хочу поговорити з моїм сином! сказала вона.
У вас тут немає нашого сина! відповіли син і я одночасно.
Син закрив двері перед нею, запросив усіх сісти за стіл, і я відчула, як сльози навертаються на очі. Я була вдячна за того чудового сина, навіть якщо він не був моїм біологічним.
У цьому житті головне не кров, а той шлях, який ми обираємо для кохання та відповідальності. Якщо серце відкрито, сімя стає домом, де кожен знайде своє місце.
