Бачилося, інакше й бути не могло.
— Здоровенькі були, Серафимо. Як живете? Давно не бачились. Донька все ще незаміжня? — зупинила біля крамниці стару знайому приятельницю.
— Дай Боже й вам не хворіти. А ви чого цікавитесь? Маєте на прикметі жениха? Нам аби який не потрібен. Моя Олеся вихована, розумні книги читає, — відповіла Серафима, не надто радіючи такій розмові.
— Не гнівайтеся, від тих книжок користі мало, Серафимо. Розум до добра не доводить. Завибираєтесь, донька старіє в дівах, дякувати вам не буде, — махнула рукою знайома.
— Не накаркуйте. А ви ж не свого синочка мені підсунути хочете? — не залишилася в боргу Серафима.
— Ой, Серафимо, язик у вас… — зітхнула та.
— Краще нехай читає, ніж по клубах бігає. Ось у Мар’янки донька без чоловіка дитину народила, підкинула матері на старості літ і подалась куди очі дивляться.
— Але й ви свою доньку в жорстких рукавицях тримаєте, теж не діло, — парирувала знайома.
— А ви лізьте з порадами в наше життя, краще за своїм сином дивіться, щоб не спився зовсім, — Серафима підхопила торби і пішла геть, бурмочучи під ніс. — Хай би вас і не бачити…
Дома Серафима поставила покупки на кухні й увійшла до кімнати доньки.
— Усе книжки читаєш? Ще Шевченко казав, що розум лише біду приносить, — випалила вона.
— Не Шевченко, а Котляревський, — поправила Олеся.
— Та яка різниця? Сходи до крамниці, молока немає. Чи прогуляйся хоч, сидиш цілими днями, очі псуєш, — образилася Серафима.
— Мамо, що вам таке? То з дому не пускаєте, то женете.
— Та набридли розмови. Доню, я не проти, щоб ти влаштувала своє життя, але ж за кого виходити? — Серафима махнула рукою й вийшла.
Олеся закрила книгу й задумалася. Мати виховувала її сама. Якщо лаяла за щось, то казала, що донька вся в батька. Маленька Олеся просила показати фото батька.
— Та не знаю, де воно, загубилося десь. Знайду — покажу, — відмахувалася мати.
Згодом Олеся зрозуміла: фотографії немає. Можливо, батько навіть не знав про її існування.
Може, і справді вона в нього? На відміну від повної матері, Олеся була тендітною, зі світлим, рідким волоссям. Брови й вії також світлі, через що обличчя здавалось блідим. У десятому класі вона вперше підвела вії в подруги перед шкільним вечором.
— На подруг надивлялась? Доброго не навчать. Зараз же змий! — кричала мати, побачивши підведені очі.
Хлопці Олесею не помічали. Навколо було багато гарних дівчат. Тому, коли в інституті очкарик Тарас запросив її до кіно, вона зраділа. Він був таким же начитаним і скромним. Одного разу Олеся запросила його додому, коли мати була на роботі.
На лихо, Серафима раптом почувалася погано й повернулася раніше. Нічого поганого вони не робили, просто обговорювали книжки. Але мати схопилася за серце й упала, ніби в непритомність. Тарас швидко зник, а Олеся вислухала стільки, що зареклась приводити хлопців додому.
З Тарасом у них нічого не вийшло. Мати дізналася, що він із провінції, й винесла вирок: він лише заради квартири й прописки.
— Пропишеться, потім не виженеш. Квартиру розміняти не дозволю, вона мені не просто так дісталася.
Після інституту Олеся влаштувалася в бібліотеку. Вчителювати їй не підходило — була надто скромною.
— Ніколи ти в тій бібліотеці жениха не знайдеш. Туди ж лише жінки ходять. Казала ж — вступай до медичного. Мене б лікувала, хоч якась користь була б. Чоловіки лікарок поважають.
Але Олеся боїлася медицини. Книжки — інша справа. У них вона проживала життя героїв, кохала і страждала. В її уяві склався образ принца, як у всіх романтичних натур. Тільки в житті такі не зустрічалися. Знайомились із нею розлучені чи вдовці, що могли б їй бути батьками. А якщо з’являвся молодий чоловік, мати відразу знаходила в ньому вади або підступний задум.
Якщо Олеся намагалася бунтувати, мати хапалася за серце й закатувалаАле той день на березі моря, коли вона зустріла Олексія, став початком її справжнього щастя.
