— Мамо, я вже не можу так жити, — Світлана стояла біля вікна, вдивляючись у сіре пекло неба, затягнуте важкими хмарами.
— Як це не можеш? Двадцять два роки могла, а тепер раптом не можеш? — Галина Степанівна розвела руками, її зморшкувате обличчя перекривилося від обурення. — Ти з розуму з’їхала у свої роки? Про що ти думаєш?
Світлана гірко посміхнулася. Про що вона думає? Про безсонні ночі, коли чекала чоловіка з «ділових зустрічей». Про зневажливі погляди, якими він обдаровував її за обідом. Про те, як називав її «старою клунею» перед друзями, а потім сміявся — мовляв, треба ж почуття гумору мати.
— Я думаю про те, що хочу нарешті пожити для себе, — тихо відповіла вона.
— Для себе? — мати видала короткий регіт. — А про мене ти подумала? Куди я дінуся? На мою пенсію лише хліб купувати! Олег нас обох утримує, до речі.
Світлана відчула, як у горлі стає тісно. Завжди так — варто заговорити про себе, як мати одразу виставляє рахунок. Борг, обов’язки, провина — вічні кайдани, які вона тягне через усе життя.
— Я влаштувалася на роботу, мамо. Бухгалтеркою у приватну фірму.
— Що? — Галина Степанівна опустилася на стілець, притиснувши руку до грудей. — Ось чому ти на курси ходила? Готувалася? За моєю спиною все вирішила?
— Я не зобов’язана…
— Зобов’язана! — мати підвищила голос. — Я тебе вирощувала, ночей не досипала! Я тобі життя віддала! А тепер хочеш все зруйнувати? Через що? Через свої примхи?
У передпокої хлопнули двері — повернувся Олег. Його важкі кроки звучали, як вирок. Світлана стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються у долоні.
— Про що сперечаємось, пані? — його голос, як завжди, був солодким, коли поруч були інші. — Галино Степанівно, ви так кричите, що сусіди збіжаться.
— Твоя жінка з’їхала з глузду! — мати миттєво переключилася на зятя. — Каже, на роботу влаштувалася, розлучитися хоче!
Олег повільно обернувся до Світлани. У його очах блиснуло щось холодне, зміїне.
— Отак як? — протягнув він. — І давно це ти вигадала, кохана?
Світлана відчула, як по спині пробіг мороз. Цей тон вона знала дуже добре — обманливо ніжний, що віщує бурю.
— Не вигадала, Олеже. Вирішила, — вона сама здивувалася твердості у своєму голосі.
— Вирішила вона! — мати знову розвела руками. — Олеже, ну скажи їй! У неї клімакс, мабуть, зовсім голову втратила!
— Мамо! — Світлана різко обернулася. — Годі! Мені п’ятдесят два, я не істеричка й не божевільна. Я просто більше не хочу…
— Чого ж ти не хочеш, люба? — Олег зробив крок ближче, його посмішка не торкалася очей. — Може, тобі не подобається жити в цій хаті? Чи авто не те? Чи прикрас замало?
— Годі, — Світлана відступила до вікна. — Ти чудово знаєш, що справа не в цьому.
— А в чому? У тій молоденькій секретарці, з якою ти його бачила? — встряла Галина Степанівна. — Ще чого! У всіх мужиків є слабкості. Заплющ очі й терпи, як усі нормальні жінки!
Світлана відчула, як усередині щось оборвалося. Ось воно — «терпи». Скільки разів вона чула це «терпи» у своєму житті? Терпи, коли чоловік принижуе. Терпи, коли зраджуе. Терпи, бо так треба, бо «у всіх так», бо «про матір подумай».
— Знаєш що, кохана, — Олег сів на підлокітник крісла, закинувши ногу на ногу, — давай начистоту. Ти ж розумієш, що сама не виживеш? Яка робота у твої роки? Кому ти потрібна?
— Не потрібна? — Світлана раптом розсміялася, і від цього сміху Галина Степанівна здригнулася. — Правильно, Олеже. Саме це ти мені вбирав усі ці роки. Що я нікому непотрібна, що я нічого не варта, що мусиСвітлана взяла каву в руки, обернулася до вікна, де сходило весняне сонце, і зрозуміла, що це перший день, коли вона по-справжньому вільно дихає.
