Не просто сусіди
У невеликому селі на околиці Полтавщини, де влітку вулиці ховалися у густій зелені, а восени виблискували золотом кленів, мешкали поруч дві родини. Завжди жили мирно, один одному допомагали. Діти їхні виросли і перебралися до великого міста.
Та сталося горе: у Івана померла дружина. Ще тільки яснів світанок, коли він прибіг до сусідів Захара та Мирослави, сильно постукав у вікно.
Що таке? вибіг босий Захар на ґанок, за ним поспішала Мирослава, накидаючи на плечі вовняну хустку.
Марія моя… Марія, голосно заплакав Іван, сів на східці. Осінь стояла волога і холодна
Що з Марією, схопив його за плечі Захар. Що сталося, може “швидку” викликати?..
Не треба… Моя Марія померла, з болем промовив Іван.
Сусіди взяли на себе турботу про нього, поки не приїхав із Києва син з невісткою не давали Івану лишатись одному. Мирослава носила йому заспокійливе. Після похорону Марії намагалися оточити його турботою: запрошували на обіди, вечерю. Вечорами Захар розкладав із ним шахи.
Пів року минуло. Іван вже отямився від втрати, звик до самотності, звик господарювати і борщ зварить, і білизну попере. Син час від часу приїжджав із родиною.
Одного серпневого вечора, що напоєний духмяним вітром, Іван сидів із Захаром на дворі, повільно переставляли шахові фігури. І раптом Захар схилився на бік Іван ледве встиг його підхопити.
Захаре, ти що? стривожено смикав за плече, а той без відповіді. Мирославо! покликав, помітивши, як вона саме виходила з-за рогу дому з мискою свіжих огірків.
Побачивши чоловіка, Мирослава впустила миску, огірки посипались, вона кинулась до чоловіка. Захар пішов з життя одразу. Лікар сказав серце не витримало.
Як же так, ридала Мирослава, ніколи ж не скаржився на серце!
Вже Іван підтримував сусідку: допоміг із похороном, її син та донька приїхали здалеку. Коли діти поїхали, Мирослава раптом зрозуміла, яка тишина стоїть у порожньому домі, і як важко ночами. Вдень Іван забігав допомогти, лишаючи жінку не саму, а якось вночі думки не давали спати…
Згодом Мирослава звикла жити вдовою, діти й онуки інколи провідували. Іван і вона були вже на пенсії: він усе життя викладав історію старшокласникам у школі, вона берегла книжки в сільській бібліотеці.
Час летів. Осінь знову прийшла до села. Іван щодня виходив з віником, згрібав жовте та багряне листя перед своїм будинком, потім ішов до подвір’я Мирослави, підмітав їй доріжку. Та вітер одразу наносив нові листки, а він знову з’являвся у її дворі.
Мирослава посміхалася йому з вікна.
Іване, ну скільки можна! відчинила вікно й покликала. Вже і горобці знають, що ти головний борець із осінню!
Іван відкинув назад голову, посміхнувся.
Якби кожен чекав, поки листя саме зникне, був би хаос, буркнув. Хтось же має справлятися!
А як гарно! Бачиш, як вони сяють, сперечалася Мирослава.
Красиво не те слово! Тільки слизько, впасти можна, не здавався Іван, далі згрібав листя.
Підійшов до її ґанку, а вона якраз винесла дві горнятка.
На, сідай, чайку попємо з медом, вона поставила чашки на стіл під вишнею, в садку, і присіла на лавку. Іван сів навпроти.
А чому сьогодні з медом? Зазвичай лимон даєш, здивувався Іван.
Погода холодна, треба зсередини грітись, лагідно усміхнулась.
Солодко дуже! буркнув Іван. Нам з тобою вже не варто надто захоплюватися солодощами.
Пий! наполягла Мирослава. Не щодня ж, раз на тиждень можна.
Ну добре, погодився Іван.
Вчора мій онук дзвонив, Артемчик. Каже: “Бабусю, навіщо ти там сама сидиш, переїжджай до нас у Полтаву!”
А я йому: “Та не сама я, в мене тут товариш є”, підморгнула сусіду.
Іван ковтнув чаю, щоб сховати посмішку.
Добре сказала, хоча, мабуть, не просто товариш
А як тоді?
Мабуть, партнер по боротьбі з осіннім листям! розсміявся Іван. Мирослава теж не здержалася.
Якось Іван підмітав і в неї на подвірї, але Мирослава не зявилась у вікні. Спантеличився зазвичай щоранку віталася. Піднявся на ґанок, постукав. За мить двері відчинилися стояла Мирослава, притискаючись до стіни, кутаючись у плед.
Ну-ну, ходімо, лагідно взяв її під руку, провів до кімнати, вкрив пледом у кріслі.
Вона дивилась на нього втомленими очима й насупленим носом.
Застудилася, мабуть
Ех, хто ж мені тепер чай носитиме? пожартував Іван.
Зняв куртку, повісив на гачок.
Ліки маєш?
Є, он на тумбі.
Глянув на пігулки.
Це все? Я швидко в аптеку, твердо мовив Іван.
Та не треба, обійдусь, тихо сказала Мирослава.
Треба, рішуче відказав він і вийшов.
Швидко повернувся з пакетиком ліків і куркою з магазину. А вона вже рідко куняла в кріслі.
На кухні незабаром запахло курячим бульйоном.
Іване, ти ще й готувати вмієш! посміхнулася вона, хоча знала, що сам варить їсти.
Усяке доводиться, він підставив чашку з бульйоном і допоміг їй сісти за стіл.
Ох, яка смакота! Дякую…
Треба, щоб ти швидше видужала, а то мені нудно підмітати самому, з удаваною суворістю промовив Іван.
Домовились, побратиме, усміхнулася вона.
За тиждень Мирослава була як огірочок, вперше за весь час вони разом пішли до невеликого парку край села, біля Ворскли це завжди Іван наполягав.
Листя шаруділо під ногами.
Досить сидіти вдома, сказав Іван, треба свіже повітря.
І справді, осінь гарна, зауважила Мирослава.
Згоден, сказав Іван, особливо у такій компанії.
Вона взяла його під руку, і вони неквапливо пішли алеєю, залишаючи на жолуді дві доріжки.
Після одного з таких прогулянок Іван прийшов із дивною пропозицією.
Слухай, у мене до тебе питання…
Яке ж питання? здивувалася вона.
Я переглянув усю свою бібліотеку, а книжки про догляд за кактусами так і не знайшов
Кактусами? Чому раптом? У тебе ж ні квітів, ні кактусів!
Іван лукаво дістав з-поза спини маленький горщик у ньому кактус.
Ось, захотів подарувати тобі.
А доглядати як? Я й гадки не маю
Зате бібліотекарка, обовязково знайдеш інструкцію! посміхнувся.
Погоджуюсь, але якщо він зацвіте купиш мені морозиво!
Гарна угода.
Минув тиждень. Впав перший сніг. Іван з’явився у Мирослави щось ховав за спиною.
Що того разу приніс? не витримала вона. А він чомусь розгубився.
Знаєш, Мирославо, я тут подумав… Ходжу до тебе щодня, а може, залишусь завжди? Може, нам з тобою… одружитися? простяг букет червоних троянд. Вона осяялась усмішкою, щоки порожевіли.
Ой, Іване, і довго ти вагався?
Довго… все хвилювався, чи погодишся… Ну то як? Ти згідна?
Авжеж згідна, куди ж я тепер без тебе, якщо тебе нема наче частину себе втрачаю, вона поставила квіти у вазу. Тим паче, з таким букетом!
Зиму вони зустріли разом. Прийшла весна. Одного ранку Мирослава вигукнула:
Іване, хутчіш! Твій кактус зацвів! Ото вже винен мені морозиво.
Ніколи б не повірив! Ну все, сьогодні підемо у магазин куплю найсмачніше. Слово дорожче за золото.
Вони йшли вулицею, сперечалися, що краще: ескімо чи пломбір. Іван підняв погляд до неба, весняне сонце лагідно гріло.
Чого ти так радієш? спитала Мирослава.
Та просто Думаю, ми з тобою добра команда.
Авжеж, тихо погодилась вона.
Вони йшли поряд, уже давно не просто сусіди та побратими, а справді ті, хто знайшов одне одного серед осіннього листя, зимових хурделиць і весняного сонця. Разом їм добре, і самотність більше не загрожує.
Щиро дякуємо за вашу увагу та підтримку. Хай ваша доля буде теплою та яскравою.
