– Мамо, ну годі вже! – Оксана з роздратуванням вдарила долонею по столу. – Ми ж домовились, що ти допоможеш з кредитом!
– Ніякої домовленості не було, – спокійно відповіла Надія Степанівна, помішуючи чай. – Ти сама вирішила, що я вам допомагатиму.
– Як це не домовились? – спалахнула донька. – Ти ж сама сказала, що подумаєш!
– Подумала. І вирішила, що не буду.
У кухні запала напружена мовчанка. Оксана дивилася на матір широко розплющеними очима, ніби не вірила в почуте. Зять Олексій нервувався біля холодильника, явно відчуваючи себе не в своїй тарілці.
– Мам, але ж у нас складна ситуація, – почала знову Оксана, намагаючись говорити м’якше. – Лесь роботу втратив, я у декреті з Маринкою. Грошей немає, а банк не чекатиме.
– А чому ви раніше про це не думали? – Надія Степанівна поставила чашку на блюдце. – Коли кредит брали на цю вашу машину, я вас попереджала.
– Яку машину? – спалахнула Оксана. – Це ж не машина, а старий розвалюха! Нам їздити нічим було!
– На автобусі їздили б. Я п’ятдесят років на автобусах їздила – і нічого, жива.
– Мамо! – Оксана встала зі столу і почала нервово ходити по кухні. – Ти серйозно вважаєш, що нам з дитиною по автобусах товктися?
– А чому б і ні? Я тебе сама виростила, працювала від ранку до ночі і ні в кого допомоги не просила.
Олексій нарешті втрутився.
– Надіє Степанівно, ми ж не просимо подарувати. Ми повернемо, як тільки я роботу знайду.
– Коли знайдеш? – без злості, але твердо запитала вона. – Місяць шукаєш, два, півроку? А кредит що місяця платити треба.
– Обов’язково знайду. У мене диплом є, досвід.
– Звісно, знайдеш, – кивнула Надія Степанівна. – Але не факт, що скоро. А я що робитиму без грошей? На вітрі житиму?
Оксана різко обернулася.
– У тебе ж пенсія нормальна! Шість тисяч гривень! Ми просто просимо допомогти з платежем – дві тисячі. У тебе ж чотири залишиться!
– На що залишиться? – Надія Степанівна дістала зі шухляди зошит і окуляри. – Давай порахуємо. Комуналка – дві тисячі. Ліки – тисяча, якщо не більше. Їжа – ще дві. Вже п’ять. А одяг? А якщо щось зламається? А якщо до платного лікаря треба буде?
– Мам, але ж ти не кожного місяця одяг купуєш, – спробувала заперечити Оксана.
– А взуття? А білизна? А якщо пралка зламається? На що нову братиму?
– Ми тоді допоможемо, – пообіцяв Олексій.
Надія Степанівна глянула на зятя з легкою посмішкою.
– Ти, Лесю, добрий чоловік, але допомагатимете чим? Самі просите.
У кімнаті заплакала дитина. Оксана кинула на матір сердитий погляд і пішла до доньки. Олексій залишився в кухні з тещею.
– Надіє Степанівно, я розумію, що незручно просити, – тихо сказав він. – Але ми дійсно в тупику. Банк уже дзвонить щодня, погрожує забрати машину.
– І правильно робить, – спокійно відповіла вона. – Не треба було кредит брати на те, що не по кишені.
– Але ж ми родина. Хіба родина не повинна підтримувати одне одного?
– Повинна. Але я вже підтримала. Тридцять п’ять років доньку ростила, освіту дала. Квартиру їй подарувала, коли заміж виходила. Думала, тепер моя черга спокійно жити.
Олексій похилив голову. Оксана повернулася з дитиною на руках.
– Мам, тобі ж не шкода онучку? – спитала вона, колишучи дівчинку. – А якщо нас на вулицю виженуть?
– Ніхто вас не вижене, – втомлено сказала Надія Степанівна. – Годі театр влаштовувати.
– Як не вижене? А якщо не платитимемо?
– Машину заберуть, і все. Житимете в тій квартирі, яку я вам подарувала.
– А як без машини на роботу добиратися?
– Так само, як мільйони людей. На метро, на маршрутках.
Оксана сіла на стілець і міцніше притиснула доньку.
– Мам, чому ти стала такою жорсткою? Раніше завжди допомагала.
– Раніше я працювала і могла собі це дозволити. А тепер живу на пенсію, яку сама заробила.
– Але ж ти не бідна! У тебе ж і заощадження є!
Надія Степанівна уважно подивилася на доньку.
– А звідки ти знаєш про мої заощадження?
Оксана почервоніла і відвела погляд.
– Ну… я випадково побачила твою книжечку.
– Випадково? – голос Надії Степанівни став холодним. – Ти шарила в моїх речах?
– Та ні! Просто вона на столі лежала, коли я приходила.
– В закритому ящику. Значить, все-таки шарила.
– Мам, та яка різниця! – махнула рукою Оксана. – Головне, що в тебе є гроші, а ми в боргах!
– І що з того? Це моя підстилка на старість, на ліки, на чорний день.
– На який чорний день? – не витримала донька. – У нас він уже настав!
– У вас він настав, бо живете не по кишені, – твердо сказала Надія Степанівна. – А мій чорний день попереду. Що будеПісля довгої розмови Оксана з Олексієм вирішили взяти відповідальність на себе, продали машину і знайшли скромніші варіанти, а Надія Степанівна, хоч і важко було, залишилася впевнена, що зробила правильно, бо найкраща допомога – це дати близьким навчитися стояти на власних ногах.
