Вони сиділи на набережній й дивилися, як качки ловлять у повітрі шматочки буханця, кинуті дітьми. Сесію позаду, попереду — два місяці свободи: ні пар, ні нудних лекцій, ні виснажливих заліків.
— Що плануєш робити? — спитав хлопець, не відводячи погляду від сріблястої доріжки на воді.
— Висипатимуся, читатиму, гулятиму… — без вагань, як добре вивчений урок, відповіла дівчина. — А ти? Додому поїдеш? — раптом засмутилась вона, тривожно подивившись на нього.
— Ні. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уяви, ні разу не був. Однокласники приїжджали засмаглі, хвалилися мушлями, розповідали про дельфінів і медуз, а я… У батьків ніколи не було грошей. А коли померла мама, тут уже не до моря було.
— А ми щороку їздили в Крим, коли жив з нами тато, — задумливо промовила дівчина, дивлячись у далечінь, ніби могла розгледіти там щасливе минуле. — А що, у тебе з’явилися гроші? — зацікавилась вона, повертаючись до справжнього.
— Ні, але можна позичити.
— У кого? Половина наших уже в дорозі додому, а інша половина святкує кінець сесії на стипендію. Та й повертати потім якось треба, — Наталя з докором подивилася на гарний профіль Олега.
— Треба трохи, щоб не з голоду вмерти та на квитки. Там же тепло. «І під кожним їй кущем був готовий і стіл, і дім», — процитував він слова відомої байки. — Жилье можна зняти зовсім дешево. А гроші я поверну, заробивши. Просто час потрібен.
— Звідки ти знаєш? У сезон дешевого житла не знімеш. Не сміши. Матрац під деревом коштуватиме, як номер у готелі. А чим байка закінчилася, пам’ятаєш? — повчально спитала дівчина.
— Ну чого ти така… нудна. А якщо я знайду гроші, поїдеш? — Олег обернувся до неї й піймав збентежений погляд Наталі.
— Навряд. Мама ні за що не відпустить, — зізналася дівчина чесно.
Тут одна з качок розпрямила крила й піднялася над водою, розігнавши товаришок. Хлопець із дівчиною відволіклися на неї. Качка зловила кілька шматочків буханця в польоті й, задоволена, відпливла вбік.
— Зараз. — Олег дістав із задньої кишені джинсів телефон і набрав номер. — Сергій? Так, здав… Неважливо, головне — здав. Слухай, позич три тисячі… Ні? А скільки є? І все?.. Гаразд, давай. Ввечері будеш вдома? Забіжу. Ну ось, гроші є. Поїдеш? — знову спитав Олег, ховаючи телефон у кишеню.
— Ти серйозно? До осені всі квитки на поїзди давно розкуплені, — скептично зауважила Наталя.
— Можна їхати з пересадками, автостопом. Скажи краще, що злякалася, — усміхнувся Олег.
— Я не злякалася, — з викликом відповіла Наталя. — Просто… мама не відпустить.
— Ти з глузду з’їхала? Надвоє із хлопцем? На південь? Знаєш, які дівчата туди їздять? Ні, це неможливо, — різко відповіла мама й для переконання похитала головою.
— Мам, я доросла. Не змушуй мене тікати потайки. — Голос Наталі задрожав, очі наповнилися сльозами.
— Що ти говориш? Втекти від рідної матері? І заради кого?
— Я кохаю його, мамо, — приглушеним голосом сказала Наталя, озвучивши останній, найнедоречніший аргумент.
— Доню, у тебе все попереду. Куди ти поспішаєш? Закінчиш навчання, одружитеся, тоді й поїдете, — сказала мама, втомлена від марних умовлянь.
Наталя схлипнула.
— Відмовити тебе не вийде, я правильно зрозуміла? Не хочу, щоб ми розлучилися ворогами. Їдь, тільки пообіцяй: якщо щось станеться чи буде погано, зателефонуєш.
— Обіцяю, мамо, — Наталя підбігла до матері й обійняла її. — Я піду збиратися? — Вона відійшла й зі сльозами в очах подивилася на матір, ніби перевіряючи, чи не жартує вона. — Ми виїжджаємо завтра вранці.
— Як? Я думала, ти хоча б познайомиш нас…
— Він завтра зайде за мною, ти його побачиш. Він нормальний хлопець, — вже по дорозі до своєї кімнати сказала Наталя.
Мама похитала головою й пішла на кухню, роздирана сумнівами, страхом перед майбутніми бідами, які неминуче впадуть на її голову. І ще лаяла чоловіка, що кинув їх і не брав участі у житті дочки. Якби він був поруч, Наталя б навіть не згадала про поїздку з хлопцем на море. Але й силоміць утримувати її не можна. Може, вона даремно панікує? — Посуд у руках матері дзвенів, ніби розділяв її сумніви.
Ранком роздався короткий дзвінок у двері. Мама напружилася, чи не помилилася. Наталя була у ванній. Дзвінок не повторився. Все ж вона відчинила двері й здригнулася від несподіванки. На порозі стояв симпатичний хлопець із рюкзаком.
— Добрий день. Я Олег, — представився він і посміхнувся білосніжною посмішкою.
Мама ніяк не могла прийти до тями. Після безсонної ночі з переживаннями йОлег зачекав на порозі, а на його обличчі була та сама впевнена усмішка, яка колись переконала Наталю поїхати з ним у ту далеку, навіки незабутню подорож.
