— Дівчата, признавайтеся, хто з вас Олеся? — дівчина подивилася на нас із подружкою з цікавістю та хитрим блиском у очах.
— Я Олеся. А що? — здивовано відповіла я.
— Тримай листа, Олесю. Від Тараса, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
— Від Тараса? А де ж він сам? — здивувалася я.
— Його перевели у інтернат для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як дощу в посуху. Очі видивив. А цей лист дав мені прочитати, щоб я помилки виправила. Не хотів Тарас сорому перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене докірливо, зітхнула і побігла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, так і тягнуло на пригоди.
Ми з Марійкою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
— Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитися? — хлопець простягнув мені руку. — Тарас.
Я у відповідь:
— Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як називати?
— Олег, — тихо сказав другий парубок.
Хлопці здалися нам занадто серйозними й старомодніми. Тарас діловито зауважив:
— Дівчата, чого ви в таких коротких спідницях ходите? А в Марійки дуже відвертий виріз.
— Гм… Хлопці, дивіться, куди треба. А то очі, випадково, «розбіжаться», — сміялися ми з Марійкою.
— Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ви ще й палите? — допитувався Тарас.
— Звісно, палимо. Але не в затяг, — жартували ми.
Тільки тоді ми з Марійкою помітили, що в хлопців щось не так із ногами.
Тарас ледве пересувався, Олег помітно кульгав.
— Ви тут лікуєтеся? — припустила я.
— Так. Я в мотоцикл врізався. Олег невдало зі скелі в воду стрибнув, — вимовив Тарас, ніби заучений текст. — Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили їхній «легенді». Тоді ми й не здогадувалися, що Тарас і Олег — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми з Марійкою стали для них віконцем у світ.
Вони жили, навчалися у закритому інтернаті. Кожен з них мав вигадану історію — нібито аварія, падіння, бійка…
Тарас і Олег виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, стало їх шкода, хотілося підбадьорити; по-друге, у них було чому навчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Тарас почав дарувати мені квіти, зірвані з найближчої клумби, Олег щоразу ніс вигадливе орігамі, соромливо подавав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Тарас біля мене, Олег повертався до нас спиною і всю увагу приділяв Марійці. Подруга червоніла, але по всьому було видно — їй приємно було поряд із сором’язливим Олегом. Ми говорили про все й ні про що.
Промчало тепле літо. Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду — випускний клас. Ми з Марійкою напрохання забули про Тараса й Олега.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду — довгоочікуване літо, час сподівань.
Ми з Марійкою знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що ось-ось підійдуть Тарас і Олег. У Тараса — свіжі квітки, в Олега — нове орігамі. На жаль, ми дарма чекали дві години.
Аж раптом із дверей інтернату вискочила дівчина і підбігла до нас. Вона й передала мені листа від Тараса. Я одразу розкрила конверт:
*”Кохана Олесю! Ти мій пахучий цвіт! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я в тебе закохався з першого погляду. Наші зустрічі для мене були подихом, життям. Пів року я марно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула про мене. Як жаль! Долі у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, вабку посмішку, ніжні руки. Як мені без тебе важко, Олесю! Побачити б тебе хоча б ще раз! Хочу вдихнути, а нічим…*
*Мені й Олежкові виповнилося по вісімнадцять. Нас уМи з Марійкою ніколи знову не бачили Тараса, але той лист і засушена квітка назавжди лишилися на дні моєї скриньки.
