“Не віддам. Нікому тебе не віддам.”
– Можна? – У привідкриті двері кабінету зазирнула дівчина.
– Прийом вже закінчено. Ми тільки за записом.
Обличчя дівчини здалося Марії Степанівні знайомим. У неї була добра пам’ять на обличчя. Але вона певна була, що на прийом до неї дівчина ще не приходила.
– Вибачте, але запису до вас немає до кінця місяця, – сказала дівчина.
– У понеділок відкриють наступні два тижні. Або запишіться до іншого лікаря, – втомлено запропонувала Марія Степанівна.
Лікарі в клініці на неї ображалися, що багато жінок хотіли потрапити саме до неї.
– Я хотіла з вами поговорити.
І тут Марія впізнала її…
***
– Привіт! – У кабінет без стуку влетіла Оксана, розносячи навколо запах дорогого парфуму.
– Оксано, скільки можна казати – треба стукати. У кріслі могла бути пацієнтка.
– У коридорі нікого нема. То що, ти вільна, – спокійно посміхнулася подруга. – Підемо у кав’ярню? Мені треба щось сказати.
– Кажи тут. Навіщо для цього йти у кафе?
– Коли я бачу це “катувальне” крісло, у мене живот зводить. Як ти взагалі тут працюєш? – Оксана скривила свій гарненький ніс.
– До речі, я допомагаю дітям з’явитися на світ. Хіба це не важлива місія? Гаразд, зараз переодягнуся, – сказала Марія і сховалася за ширмою.
– А собі так і не змогла допомогти, – тихо додала Оксана.
– Підло з твого боку нагадувати мені про це, – відгукнулася з-за ширми Марія.
– Пробач, Марусь, я дурницю сказала.
– Ладно, з тебе кава і тістечко. – Марія вийшла, усміхнувшись.
Кав’ярня була у сусідньому будинку. Туди зазвичай ходили лікарі та пацієнти клініки. Ввечері заглядала молодь, але до того часу ще було рано, а працівники після зміни поспішали додому. Тому зараз у закладі було тихо. Подружки сіли за вільний столик і зробили замовлення.
– Ти хотіла щось сказати, – нагадала Марія, коли офіціант пішов.
Оксана почала шукати щось у сумці.
– Що тягнеш? Кажи вже, – підштовхнула її Марія. – Ти вагітна?
– Дякувати Богу, ні. Мені вистачає дочки Олега. Не думала, що вирощувати чужу дитину так важко. Вона жахливо вперта. Невже й я такою була?
– Оксано, не тяни. Я втомилася і хочу додому.
Офіціант приніс каву й тістечка. Оксана відпила, потім мовчки простягнула телефон Марії.
– Дивись.
– Андрій. Ну і що? – Марія хотіла повернути телефон.
– А ти уважніше подивись. Хто поруч з ним? – Оксана примружила очі, як завжди, коли хвилювалася.
– З якоюсь дівчиною. Ну і?
– Прокрути ще, – попросила Оксана.
Марія провела пальцем по екрану. На наступному знімку Андрій обіймав дівчину, допомагаючи надіти плащ. А далі… Далі вони цілувалися.
– Ну, що тепер скажеш? Впізнаєш місце? – У голосі Оксани не було злорадства, лише жаль.
Марія підняла на подругу зневірені очі.
– Навіщо ти мені це показала?
– Щоб ти знала. Попереджений – значить озброєний. Андрій тобі зраджує. Я випадково дізналася. Друг Олега святкував у цьому ресторані. Я вийшла до туалету і побачила його. Спочатку хотіла підійти, думала, ти десь поруч. А потім підійшла ця дівчина. Він мене не помітив. А як він на неї дивився…
Марія встала зі столу.
– Марусь, пробач. Може, дур”Тиша, дитино, я з тобою,” – прошепотіла Марія, притискаючи маленьку Машеньку до серця, і зрозуміла, що тепер у неї є все, про що вона колись мріяла.
