Було те гаряче літо, коли Соломія вперше вдягла яскраву сукню, ледве підфарбувала тонкі губи й уважно оглянула себе у дзеркалі. «Може, пофарбувати волосся?» — зітхнула вона та вийшла з хати.
Надворі стояв справжній літній день. Сонце сіяло, зелень раділа, а білі білі хмаринки пливли по блакитному небі. Нарешті! А то весь травень та половину червня трималася прохолода з дощами та вітрами.
Соломія любила гуляти у невеличкому скверику навпроти будинку, коли не ходила по магазинах. Це був не справжній парк — лише обрізані кущі, що відділяли галявини, а між ними — вимощені плиткою стежки з лавочками. Вона проходила кілька кіл і сідала відпочити біля пам’ятника Тарасу Шевченку перед університетом. Лавки тут були зручні, зі спинками, не як звичайні.
Соломія сіла, підставила лиця сонячним променям, що пробивалися крізь листя. Маленька дівчинка з кумедними білявими кісками з радісним вигуком женала голубів. Її мама сиділа на сусідній лавці й дивилася в телефон.
Навпроти Соломії сів чоловік у світлих штанях та блакитному светрі й теж почав спостерігати за дівчинкою. Незабаром мама заховала телефон у сумку й повела доньку геть. Дивитися більше було ні на що. Соломія піймала його погляд. Він підвівся та підійшов до неї.
— Не заваджу? — спитав, сідаючи неподалік. — Я часто вас бачу. Поряд живете?
«Прив’язався. Старий, а туди ж», — подумала Соломія й мовчала.
Чоловік не засмутився, лише зручніше вмостився.
— А я он у тому будинку живу. З балкона вас помічав. В університеті вчився, працював, і все життя поряд із ним.
— Ви викладач? — не втрималася Соломія. Ох, це її цікавість…
— Був. Уже давно на пенсії.
Соломія мовчки кивнула.
— Нарешті погода налагодилась. Ви вдова? Все сама гуляєте. — Чоловік ненав’язливо запитав.
«Оце причепився. Точно, клеїться», — вирішила Соломія.
Але самотність і тиша втомили її. З меблями ж не розмовляти.
— Тепер вдова. Ми з чоловіком розійшлися. Давно. А потім він помер. — Несподівано для себе Соломія розговорилася.
— Моя жінка теж померла два роки тому. — Чоловік підвів очі до неба, ніби шукав там її.
Розмова плавно перейшла на дітей та онуків. Соломія дізналася, що син Дмитра живе за кордоном, а дочка з родиною — у Києві. Коли жінка була жива, вони часто збиралися за великим столом. У будинку ставало тісно й галасливо. Коли він залишився сам, то відмовився переїжджати до дітей — не хотів заважати.
— Ви такий охайний, я думала, ви з кимось із родини живете. — Соломія зробила комплімент.
— Я сам усе вмію. Справа не хитра, якби бажання.
— Мені час. Незабаром серіал почнеться. — Соломія встала, збираючись йти.
Насправді серіалів вона не дивилася, просто пора була додому. Вона навіть побоювалася, що новий знайомий виявиться шанувальником серіалів і почне розпитувати. Але він теж підвівся й сказав, що любить читати книги.
— Я теж. — Оживилася Соломія. — Тільки останнім часом очі підводять, читаю лише те, що великим шрифтом.
— О, у мене таких багато. Хочете, наступного разу принесу? У мене велика бібліотека. Якщо дозволите — виберу щось на свій смак.
Соломія знизала плечима й попрощалася.
«Іш ти, заходився. Наступний раз…» — думала вона дорогою додому.
Але весь вечір згадувала нового знайомого. Наступного дня вона вдягла найкращу сукню і знову пішла до парку. Він уже чекав її на лавці біля пам’ятника. Поряд у пакеті лежала книга. Побачивши Соломію, він підвівся й радісно привітався. Серце в неї забилося частіше, а на обличчі з’явилася щаслива усмішка.
Дні минали. Соломія з нетерпінням чекала цих зустрічей, ретельно одягаючись і підфарбовуючи губи. Одного разу вони зрозуміли, що часу в них залишилося небагато, і вирішили більше не розлучатися. Соломія переїхала до Дмитра. У нього була велика квартира, просторіша за її.
З того часу їх завжди бачили разом. Вони гуляли в будь-яку погоду, ходили по магазинах, у театр, читали книги ввечері. Спочатку Соломія боялася пліток сусідів і знайомих. Мовляв, з глузду з’їхала — вирішила стати прислугою у чужого чоловіка на старості літ.
Але Дмитро справді вмів усє: прибирав, готував, робив все разом із нею. За кілька років вона вже не уявляла життя без нього. Не думала, що на заході днів знайде спокій і щастя.
— Соня, треба б нам оформити відносини. А то живемо ніби не по-людськи, — одного разу сказав ДмитрОднак невдовзі Дмитро помер, а діти його знову залишили Соломію саму, і вона сиділа на лавці біля пам’ятника, тримаючи його портрет, і згадувала, як вони з ним колись не наважилися стати родиною.
