Колись у нас у хаті зачастили сварки — не між мною та чоловіком, а через зятя. Ця людина, яку моя донька обрала за чоловіка, виявилася ледачою та безвідповідальною до останнього. Вже понад рік він не має постійної роботи — десь трохи підробляє, а решту часу сидить удома. Донька сама тягне на собі всю родину й виховує двох малих, перебуваючи у декреті. А він? Він просто існує.
Донька, звісно, не може працювати на повну — двійнята потребують постійної уваги. Я запропонувала допомогти. Але з умовою. Так, суворою й чіткою: більше не дам і гривні, поки вона не розлучиться з цим дармоїдом. Бо допомагати їй — означає годувати й його. А я не збираюся більше оплачувати чиюсь ледарську вдачу.
Від самого початку мені не подобався Іван. Сподівалася, що у них усе пройде, що вона очуняє. Та на жаль — одружилися. Молодість, кохання, ілюзії — затьмарили їй розум. І от тепер ми розгрібаємо наслідки.
Ми з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Раніше там жили квартиранти, і це був єдиний додатковий дохід до пенсії. Але в молодих не було грошей на оренду, і ми пішли їм назустріч. Я лише просила — зробіть косметичний ремонт, оновіть, щоб дітям було затишно.
Іван і тут показав свою сутність:
— Я цим займатимусь? Я не майстер, я — гуманітарій. Нехай це роблять ті, хто за це отримує. Треба наймати фахівців.
А на які гроші, скажіть? Він не заробив навіть на шурупокрут. Все, що він уміє — філософствувати та скаржитися, як йому не щастить. Працювати по вечорах — не може, у вихідні — має «відпочивати». Звик, мабуть, що йому все мають.
Коли я прямо сказала, що він ледар, він образився. «Ви до мене несправедливі». А донька? Замість підтримати, почала докоряти мені:
— Через вас ми знову посварилися. Навіщо ви втручаєтеся?
Я вирішила відійти. Але одразу попередила: якщо вляпалася — вибирайся сама. Не приходь з простягнутою рукою. Але коли дізналася, що вона чекає другу дитину, точніше, двійню, — усе всередині обірвалося. Думала, Іван опам’ятається, але ні — нуль реакції. Все довелося робити нам. Ми й ремонт дограли, і ліжечка для дітей шукали, і навіть по лікарях їздили. Він же — як сидів на дивані з ноутбуком, так і сидить.
Олена хоч і намагалася що є сили, але було видно — сама почала розуміти, кого обрала. Разом ми хоч і з трудом, але підготували квартиру. Все своїми руками. Він, звісно, потім щось купив на розпродажу, але це не виправдання. Коли в тебе родина на руках, ти повинен бути чоловіком. А він — просто мешканець у домі, де все роблять інші.
Потім ми дізналися, як вони взагалі зводять кінці з кінцями — оформили кредитку. Не сказали ні слова. Ховали. А потім — дзвінок:
— Мам, ми не витягуємо. Допоможи…
Я була в шаленстві.
— Олено! Ти народила дітей від чоловіка, який навіть лампочку не вкрутить! Як ти збиралася все це тягнути сама?
— У нас просто тимчасові труднощі…
— Які?! У тебе є житло, у тебе є батьки, які все тягнуть на собі. А він навіть не може знайти роботу — то зарплата мала, то їхати далеко, то графік не підходить!
— Мамо, ти не розумієш… Він шукає! Просто не хоче працювати за копійки!
— Зате за копійки живемо ми! Ти, твої діти, він — за наш рахунок!
Мені набридло. Я більше не хочу бути «дояркою». Сказала:
— Поки не розлучишся — забудь дорогу до нашого дому. Більше ні копійки. Хочеш жити з ним — живи. Але сама.
Вона розридалася.
— Ви хочете, щоб мої діти росли без батька?
А я сказала те, що давно тримала в собі:
— Краще без баЯк мати, я хочу, щоб вона зрозуміла, що справжнє кохання — це не годувати дармоїда, а бути поруч із людиною, яка готова працювати заради сім’ї.
