Знову ця божевільна музика! скрикнула Дарина Михайлівна, лупцюючи кулаком по батареї. Пів на другу ночі, а вони там метал-кор врубили!
Мам, заспокойся, зітхнула донька Оксана, не відриваючи очей від смартфона. Завтра поговориш із ними.
Та скільки можна говорити! Місяць уже терплю цих… цих… вона замахала руками, шукаючи слів. Байстрюків якихось!
Мам, не кричи так. Розбудиш Соломійку.
Хай прокидається! Хай знає, у якому домі живе! Дарина Михайлівна підійшла до вікна і розчинила його навстіж. Гей, ви там, нагорі! Годі волати!
З вікна третього поверху висунулася збяндована голова молодого чоловіка.
Бабусю, сама не реви! Люди сплять!
Яка я тобі бабуся, блазню! здригнулася Дарина Михайлівна. Зараз викличу дільничного!
Та викликай! гаркнув чоловік і грюкнув вікном.
Музика загуділа ще дужче.
Дарина Михайлівна сіла на диван і схопилася за груди. Руки тремтіли, подих збився. Оксана нарешті відірвалась від телефона і подивилася на матір.
Мам, ти як? Пігулки взяти?
Дай валер’янки, прошепотіла Дарина Михайлівна.
Оксана принесла ліки і склянку води. Мати випила краплі і відкинулася на подушки.
Не можу вже, Оксаночко. Зовсім не можу. Колись тут такі порядні люди жили. Тиша була, лад. А тепер…
Вона махнула рукою у бік стелі, звідки лунав гуркіт барабанів.
Коли вони заїхали? спитала Оксана.
Місяць тому. Молода пара. Наче й слушні здавалися, ввічливі. Віталися на сходах, посміхалися. А виявились…
Дарина Михайлівна не договорила. Нагорі щось із гуркотом упало, потім почулися вигуки і сміх.
Та точно, ненормальні, пробурчала вона. Порядні люди о півночі сплять.
Оксана потягнулася і позіхнула.
Мам, я додому поїду. Пізно вже.
Не кидай мене одну з цими… божевільними!
Мам, ну що я можу вдіяти? У мене завтра робота, Соломійці до школи. Сама розбирайся з сусідами.
Оксана зібрала речі і пішла. Дарина Михайлівна залишилася сама в квартирі, де кожен звук зверху віддавався болем у серці.
Вона дістала з тумбочки записник і знайшла номер дільничного. Трубку не брали. Спробувала подзвонити на чергову частину.
Слухаю, пролунав стомлений голос.
Добрий вечір, це Дарина Михайлівна Коваленко з вулиці Личаківської. У нас тут сусіди музику на весь дім пустили, спати не дають.
Котра година?
Пів на другу ночі!
Зрозуміло. Зафіксуємо ваш звернення. Патруль під’їде, як звільниться.
Коли це буде?
Сказати не можу. Викликів багато.
Дарина Михайлівна поклала слухавку і стиснула кулаки. Патруль під’їде, як звільниться. А коли звільниться? Вранці? Завтра? Через тиждень?
Вона підійшла до вікна і глянула на вулицю. Пустка, тиша, лише ліхтарі світять. А в її домі коїться шабаш. Музика гримить, люди тупотять, кричать. І нікому до цього діла немає.
Дарина Михайлівна згадала, як жила колись. Тридцять років у цій хаті. Бачила, як змінювалися сусіди, як народжувались і виростали діти. Всі одне одного знали, поважали. Після десятої вечора стояла ідеальна тиша.
А тепер оце. Молодь наїхала невідомо звідки, думає, що їм усе можна. Батьки, очевидно, бага
Валентина Петровна, дивлячись із вікна на затишну вечірню вуличку Сонячна та слухаючи глуху тишу у власній квартирі, згадала про молоток у шафі, який все ще лежатиме до рук на всяк спокійний випадок, і на губах з’явилася легка усмішка.
