Пускай думають, що мені неймовірно пощастило у житті.
Марія ненавиділа своє ім’я, а ще більше — прізвище Топольова. Діти жорстокі до однолітків, тому ще з першого класу її кликали Тополя.
Вона дивилася у дзеркало й мріяла про світле довге волосся, як у Даринки Ковальової, про довгі ноги, як у Юльки Гончар, або хоч би про крутих батьків, як у двієчниці Оленки Мазур, за якою до школи приїжджав водій на «Мерседесі». «Навіщо мама вийшла за батька з таким жахливим прізвищем? Хіба вона не думала, як мені буде? Вийду заміж тільки за людину з нормальним прізвищем, а ще краще — з іноземним», — мріяла вона.
Її дратували кучеряві чорні кучері, які ніяк не вдавалося прибрати під шапку чи шпильки. Світло-сірі очі на смаглявій шкірі виглядали загадково, але й вони Марії не подобалися.
Мати працювала бухгалтеркою в лікарні, батько був водієм автобуса. Грошей постійно не вистачало. Батько копив на машину, тому кожну копійку вважав. «Не до наряду, чай не в театрі», — бурчав він, якщо бачив на доньці щось нове. Часто їй доводилося носити речі за старою двоюрідною сестрою. Нове діставалося рідко, і то лише те, що сестрі не підійшло. «Як же це набридло!» — думала Марія. Якби в неї були нормальні батьки, ніхто б не кликав її Тополею.
Перед випускними до них завітала тітка Іра, сестра батька. Вона працювала покоївкою в багатій родині в Італії.
—Хочеш, скажу, як туди потрапити? — якось перед сном прошепотіла вона. Спали вони разом у кімнаті Марії.
—Звісно! — зраділа дівчина.
—Тихіше. Дядько Сашко не схвалить. Тобі вже вісімнадцять?
—Так, у січні було. — Серце Марії застукало швидше.
—От і добре. Дозволу у батьків питати не треба. Зробиш, як скажу, і все вийде. А дядько твій завжди був жадібним.
Тітка Іра виглядала справжньою італійкою. Ніхто б не подумав, що вона просто покоївка. «Головне — гроші, а як їх заробили — нікого не хвилює», — часто казала вона.
Марія запаморочилася цією ідеєю. Тітка дала їй трохи грошей, сказала, що дівчина поверне, коли заробить.
Вона пішов училище на перукарку — для виду, щоб батьки не чіпалися. Але коли прийшов запрошення з Італії, кинула навчання, зібрала речі, залишила записку й поїхала.
У Римі її зустріла тітка Іра й відвезла до великого будинку на околиці, де Марії довелося доглядати за хворою вісімдесятирічною жінкою.
—Не підведи. Не кради. Я за тебе поручилася, — наставляла вона Марію, яка тремтіла від владної сміливості.
Розкішний будинок вразив дівчину. Її поселили у маленькій кімнатці біля спальні старушки. Марія раділа, що не треба знімати квартиру. За додаткові гроші вона ще двічі на тиждень прибирала будинок. Зустрічалися рідко — Італія обмежувалася стінами будинку та видом з вікна. Але це її не бентежило. «Рік промине швидко, не довічно ж мені бути сидМарія зітхнула, вдихнула запах рідних полів і зрозуміла, що як би вона не намагалася втекти від себе, її щастя завжди було саме тут, біля тих, хто приймав її справжньою.
