Немає на світі нічого страшнішого…
— Ну що, у Дениса все гаразд. Виписую в садочок. — Лікарка простягла Олені довідку. — Не хворій більше, Дениску.
Хлопчик кивнув і подивився на маму.
— Підемо. — Олена взяла сина за руку, біля дверей оглянулася. — До побачення.
— До побачення, — повторив за нею Денис.
У коридорі Олена посадила сина на лавку і пішла до роздягальні за курткою. Денис весело дригав ніжками і розглядав інших дітей. Вони вдяглися, Олена зав’язала синові шарфик.
— Завтра в садочок. Знудьгувався? — запитала вона.
— Ну звісно, — радісно відповів Денис.
Вони вийшли з дитячої поліклініки і пішли сніговою вулицею до автобусної зупинки.
— Мам! Ну мам… — Денис потягнув за руку задуману Олену.
— Що? — вона здригнулася, відірвавшись від думок про те, що завтра нарешті вийде на роботу, що життя знову піде своєю чергою.
Прослідкувавши за поглядом сина, вона побачила жінку з розкритою коляскою. У ній сидів хлопчик років Дениса, з роззя́вленим ротом, з якого цівкою стікала слина, і порожнім поглядом.
Олена одразу відвела очі.
— Мам, чому хлопчик у колясці сидить? Він же великий, — тихо запитав Денис.
— Він хворий, — відповіла вона.
— Але мене ж ти не возила в колясці, коли я хворів? — не вгавав син.
— Підемо швидше. Він по-іншому хворий. — Олена глянула на жінку, що віддалялася з коляскою, і потягнула сина до зупинки.
Після народження Дениса вона не могла дивитися на хворих дітей — мимоволі приміряла ситуацію на себе. Жалощі стиснули серце. На матерів дивилася зі співчуттям. Вони піклувалися про хворих дітей самотужки. Чоловіки частіше не витримували, йшли. Добре, якщо поруч були рідні.
А вона змогла б так? Взяла б на себе цей непосильний тягар? Чи залишила б дитину в пологовому? Свого Дениса? Ні, ніколи. Навіть думати про такий вибір було страшно.
Вони їхали додому в автобусі, а Олена згадувала…
***
Вона була гарненькою і веселою. Зустрічалася з хлопцями, але заміж не поспішала, а вже про дітей і не думала. Та час ішов, подруги повиходили заміж, деякі встигли вже не по разу, у когось діти вчилися в школі. Рідні і знайомі при зустрічі питали, чи не вийшла вона заміж, і робили здивовані обличчя, почувши відповідь.
З часом і їй захотілося сім’ї, дітей. Зрозуміла, що готова прати й готувати коханому чоловікові, возитися з малям, гуляти з коляскою разом із іншими мамами. Але ті чоловіки, що подобалися їй, були одружені або, маючи в минулому досвід невдалого шлюбу, не квапилися до нових стосунків. А ті, кому подобалася вона, не подобалися їй. Вічна історія неспівпадінь.
А одного разу Олена зустріла його. Він не підходив під критерії чоловіка, про якого вона мріяла — не її тип, як то кажуть. Але подруги й мама в один голос твердили, що час, що якщо не вийде заміж зараз, то вже ніколи. Час іде, народжувати час, а вона все вибирає. Та ж вона не вибирала. Просто не складалося.
Майбутній чоловік говорив про кохання, про дітей, будував плани, зробив гарну пропозицію. І Олена погодилася. Після галасливого весілля майже одразу завагітніла. А нащо тягнути? Тридцять три — нікуди вже.
Ходила з усмішкою, дивилася на чужих дітей, у магазині не минала дитячих відділів, розглядаючи крихітні сукні і маленькі пінєточки. Мимоволі притискала руку до живота, немов берегла нове життя всередині себе. Вона вже любила її, свою донечку. Чомусь дуже хотіла дівчинку.
Не встиг минути токсикоз, як почалася інша проблема — Олені часто снилися кошмари. Уві сні вона губила дитину на вулиці або знаходила порожню коляску. Ось він був, і його вже нема. Вона кричить, плаче і не може знайти. То прокидалася і виявляла, що живота нема, але й дитини в неї нема. Але ж був…
Прокидалася з сильно биючимся серцем, торкалася випинаючого живота, але заспокоїтися довго не могла. Почала боятися засинати, уночі часто прокидалася, острахаючись снів.
— Так буває. Хвилювання цілком природні під час вагітності, — заспокоювала її лікарка в жіночій консультації.
Одного разу вона зрозуміла, що якийсь час дитина не рухається в животі. Весь вечір і всю ніч прислухалася, чекала, а вранці пішла до лікарні. Її відправили на УЗД.
— Чому ви мовчите? — ледь не плачучи, запитала вона, помітивши напружений погляд лікаря на екран. — Що з дитиною?
— Не хвилюйтеся, матусю, серцебиття є. Ось послухайте. — Лікарка натиснула кнопку, і Олена почула в динаміку часті ритмічні удари серця своєї малечі. — Просто він міцно спить. Не можу його розбудити.
— Він? Хлопчик? — здивовано запитала Олена.
— Так. А ви не знали?
Коли вона нарешті відчула слабкий поштовх у животі, видихнула з полеІ отойшовши вагою від страшних думок, Олена стиснула руку Дениса, усвідомлюючи, що найважливіше вже поруч — живе, здорове дитя, чия тепла долоня в її руці важить більше за всі страхи світу.
