“Така невістка потрібна нам самим!”
Оксана розрівняла ніжне пісочне тісто у формі для випічки. Її син Дмитро з невісткою Софійкою мали приїхати за кілька годин. Тишу розірвав різкий, настирливий дзвінок. Оксана витерла руки об фартух і підняла слухавку.
— Ало?
— Доброго дня, — пролунав жіночий голос. — Це Оксана Петрівна Коваленко?
— Так, я слухаю, — відповіла вона, мимовільно напружившись.
— Мене звати Ганна Семенівна. Я колишня свекруха Софійки. Вашої невістки.
Оксана мовчки присунула кухонний стілець і сіла. “Колишня свекруха?” Думки метнулися до Софійки, до її коротких, але гірких згадок про минулий шлюб.
— Ясно, — промовила Оксана рівно, намагаючись зберегти спокій. — Чим можу допомогти, Ганно Семенівно?
Голос у телефоні раптово скинув маску чемності, став жалким, злобним, сповненим злого допиту.
— Ось вирішила дізнатися, як у вас наша Софійка? Як себе поводить? Гадаю, вже наполучалися з нею! Чи ще ні? Але ж повірте моєму досвіду — пошкодуєте! Ох, як пошкодуєте, що взяли цю ледащицю до родини!
— Ганно Семенівно, я вас не розумію. Софійка чудова дівчина. Чому ми маємо жаліти?
— Чудова?! — пронизливо скрикнула Ганна. — Та ж вона ледарка! Я підлогу мию щодня, як належить! А вона? Раз на тиждень — і то через силу! А штори! Ану, ви коли востаннє штори прали? А? У мене — раз на місяць, святе діло!
А вона? Раз на рік, якщо пощастить. Пилюка купами лежить! А готувала… Мого бідного сина годувала отрутою! Суп — вода, котлети — гума, їсти неможливо! У нього ж від цього гастрит загострився!
— Ганно Семенівно, у них у хаті завжди чистота. Ідеальна. А готує Софійка дуже смачно. Я їй сама показувала кулінарні хитрість, і вона талановита учениця. У нас нема претензій. А гастрит у вашого сина, мабуть, від того, що він пив занадто багато!
— Ах, нема претензій?! — заверещала Ганна, не слухаючи. — А як вона з чоловіком поводилася?! Мій син прийде втомлений… ну, вип’є трохи, щоб розслабитися, як усі справжні чоловіки! А вона? Замість того, щоб налити чарку, спати покласти, подбати — орала на нього! Скандали влаштовувала! Справжня безсердечна відьма!
Оксана заплющила очі. Вона знала від Софійки, що її «трохи п’яний» колишній чоловік міг прийти додому під ранок, рознести все на своєму шляху, кричати та ображати. А ще вона знала свого Дмитра — відповідального, який не дуже до алкоголю. Зате приносив дружині квіти просто так і пишався її успіхами на роботі.
— Мій син Дмитро, — вимовила Оксана чітко, наголошуючи на кожному слові, — не приходить додому п’яним. Ніколи. Він поважає дружину та свій дім. І Софійка не має причин на нього кричати. Вони щасливі.
У трубці зависла важка пауза. Здавалося, Ганна Семенівна набирає повітря для нового нападу. Але коли вона заговорила знову, голос звучав ще зліше, шиплячи:
— Щасливі? Ха! А ви взагалі знаєте, що вона з дитбудинку? Ми її взяли, хоча я добре знаю, що вони там витворяють. Не дурно ж вона безплідна! Пустоквіт! Побачите — роки минуть, а онуків у вас не буде! І тоді зрозумієте, яке сміття до дому взяли! От тоді й пошкодуєте!
Оксана стиснула слухавку.
— Ганно Семенівно, — сказала вона голосно, начебто стояла перед нею очі в очі, — ви дуже помиляєтеся. Про все. У нас в родині — мир, порядок і любов. Я щиро люблю Софійку. Вона звертається до мене як до мами. Звісно, ми знаємо, що вона виховувалася в дитбудинку, але це не її провина. Навпаки, я старалася дати їй хоч трохи тепла та материнської любові.
Вона чудова, добра дівчина. А щодо онуків… Ви запізнилися зі своїми «пророцтвами». У Софійки й Дмитра буде дитина. Незабаром. Тож ваші побоювання марні.
Тиша. Потім у трубці пролунали переривчасті, хрипкі всхлипування. Злий тон змінився на плач, незграбний, безнадійний.
— Дитина? — прохрипіла Ганна, і в її голосі було щось зламане, жалісне. — Правда? А може, не від вашого сина, гадаєте? Ох, Боже… А мій… мій син…
Ридання посилились.
— Він же пропащий! П’є, роботи нема, гроші пропиває… А мені ж так онуків хочеться! Хоч одного!
Оксана мовчки слухала. Жаль стиснула серце — але не до цієї жінки, а до тієї Софійки, яка пережила роки такого життя.
— Ганно Семенівно… — почала було Оксана, але та її перебила, голос раптом став настирливим, майже благальним:
— Слухайте… А раптом у неї з вашим Дмитром… не складеться? Розійдуться? Та ж буває! Тоді… одразу мені подзвоніть! Обов’язково! Я сину скажу… може, опам’ятається! Ви ж кажете, вона тепер добра стала? Готує уміє, порядок любить. Може, тоді до нас повернет”Така невістка, як Софійка, потрібна саме нам — і більше ми нікого не слухатимемо,” тихо промовила Оксана, обіймаючи доньку й відчуваючи, як під серцем у неї тихо штовхнулась нова, довгоочікувана радість.
