Неочікуваний союз: як зять і теща стали однією командою
Марія Степанівна акуратно склала у клітчасту сумку домашню картоплю, соління, пару банок варення й вирушила до доньки та зятя. — Оленко, я вже в потязі. Нехай Тарас зустріне мене на вокзалі, сумка важка, — подзвонила вона доньці. — Звичайно, мамо, зустрінемо, — відгукнулася Олена. Вранці, ступивши на перон, Марія почула: — Мамо, ми тут! — Вона обернулась… і завмерла. Поруч із вагітною донькою стояв молодий, доглянутий чоловік, і це явно був не той неголений, похмурий водій-далекобійник, до якого вона так і не знайшла підходу.
А раніше Тарас і не думав про шлюб. У тридцять сім він все ще був холостим і наполегливо твердив друзям на рибалці, що не зустрів ту, яка «запалить іскру». Одні заздрили: мовляв, нема дружини — нема й нарікань. Інші зітхали: та все ж приємно, коли вдома тебе чекають. А він жартував, що хоча б бонус у нього є — жодної тещі.
І раптом — грім серед ясного неба. На заправці він побачив Її. Олену. Дівчина з блакитними очима та бейджиком на грудях ніби зійшла з його сну. Вона усміхнулася йому — і все, пропав чоловік. Наступного вечора під’їхав на тому ж джипі, сховав за спиною букет і, тремтячи, промовив: — Привіт, Олено… Можна запросити вас у кав’ярню?
З того часу все понеслося, як буря. І ось — весілля. Тарас уперше за роки поспішав додому, а не до готелю. Повертався з рейсів, немов на крилах. Вперше відчув себе не просто чоловіком, а чоловіком. А потім — і майбутнім батьком. Усе йшло чудово… якби не знайомство з тещею.
Марія Степанівна виявилася не з боязких: інтелігентна, прохолодна, суворо вихована жінка. При першій зустрічі вона прийняла зятя з льодяною ввічливістю. А коли Тарас від щирого серця назвав її другою мамою, вона різко відповіла: — Звідки ви взяли, що я вам мати?
Він не образився. Просто зрозумів: доведеться заслужити її довіру.
Минув рік. Олена — на останньому терміні. Тарас повернувся з рейсу, і дружина тривожно заглянула йому в очі: — Мама збирається до нас на кілька днів… — О! А я думав, щось серйозне! — засміявся він. — Маму так маму. Тільки ось… — і з досадою почесав бороду.
— Тільки ось, — підхопила дружина, — підстрижися, поголися. Мамі не подобається, що ти схожий на діда. — А тобі? — Мені подобається, але мама — це мама…
І Тарас підкорився. Підстригся, поголився, подивився у дзеркало — і сам себе не пізнав. На вокзалі Марія Степанівна ледь не спіткнулася: перед нею стояв не неголений далекобійник, а підтягнутий, молодячий чоловік. На її обличчі з’явилася посмішка — тепла, здивована. А Тарас зрозумів, що… радий бачити цю жінку. Щось у ній змінилося. І, здається, у ньому теж.
На вечерю він пішов у кімнату — почався матч. Увімкнув тихо, щоб не заважати. І раптом — голос за спиною: — Тарасе, звук додайте! Я теж люблю футбол! І баскетбол.
Він обернувся. Марія Степанівна стояла із щирим інтересом. І коли вони разом вболівали за одну команду, він зрозумів — це буде не просто візит.
Наступного дня вони з Оленою збиралися на рибалку. Намет, снасті, продукти. Марія Степанівна запитала: — Ви, часом, на рибалку? А я з вами! Намет Тараса візьміть — я й юшку зварю, за вуха не відтягнете!
На природі теща була у своїй стихії: багаття, дрова, навіть стіл із пеньків. Вона сміялася, жартувала, сяяла — немолодшала на двадцять років. Юшку зварила таку, що Тарас тричі просив додатку. А потім вони вже були на «ти». І навіть жартували, що якщо Олена у старості буде такою, як її мати — він буде щасливим.
Марія обняла доньку й тихо сказала: — Як же добре, що ви в мене є…
І в цю мить Тарас зрозумів: жоден чемпіонат світу не замінить цього — свого, справжнього.
