Донька в Оксани була справжньою красуню. Хоч і далася вона їй нелегко, народилася пізно, коли матері вже майже сорок було. До того ж Оксана овдовіла й залишилася сама, адже з чоловіком дітей Бог не дав.
Але ось поїхала вона до двоюрідної сестри до Чернігова, погостювала там два тижні, а повернувшись, через дев’ять місяців народила донечку Марійку.
Сусідки, звичайно, шепотілися, але Оксана нікому не розповідала, хто батько дитини й чому він їх не відвідує.
Навіть подруга-сусідка так і не дізналася цієї таємниці. Але Марійка росла на заздрість усім — гарна, ясноока, здорова дитина.
Як же тремтіла над нею Оксана! І вдягала, і вчила розуму, і до хатньої роботи призвичаювала. Виросла Марійка — висока, статна, усміхнена. По закінченні школи закінчила курси в районі та повернулася до рідного села бухгалтеркою на птахоферму.
Тут і зустріла Миколу. Він був новим у їхньому селі, нещодавно приїхав агрономом. Освічений, не такий, як місцеві хлопці. І вони сподобалися одне одному. Через місяць Микола зізнався у коханні, і вони одружилися. Марійці був двадцять один, йому — двадцять п’ять. Весілля гуляли на все село.
Але після весілля він почав десь пропадати — зникав на день-другий, потім з’являвся знову. Одного разу, восени, сиділи вони з Марійкою у бесідці, чаювали. Раптом під’їжджає машина, і з неї виходять жінка з хлопчиком.
“Ось, батьку, візьми на канікули”, — мовила вона. Виявилося, це його перша дружина, про яку він Марійці й слова не промовив. А до сина ходив постійно. Обман Марійка не пробачила — зібрала речі та переїхала до матері.
Скільки сліз пролила Оксана! А донька лише докоряла: “Не можна так — узяти та кинути чоловіка!”
“Ну, і що, що він раніше був одружений? Тепер він тебе любить. Прийми хлопчика, він лише на канікули”.
Але Марійка не погодилася й розлучилася. Молода, уперта. Зібралася й поїхала до Києва шукати щастя. До матері навідувалася часто, але хвалитися було нічим — нема ні роботи, ні житла, ні чоловіка.
Коли їй виповнилося двадцять вісім, мати захворіла, змарніла. Марійка все кинула й повернулася доглядати за нею. Микола вже одружився знову, мав двоє дітей, і його нова дружина дуже боялася, що Марійка почне до нього “клинці підбивати”.
Але вона ні на кого не дивилася. З двору ні на крок. Усю себе присвятила матері.
Два роки тягнула її на своїх плечах, хоч лікарі й більше року не давали. Та й не стало її…
До Києва Марійка більше не повернулася — не прижилася там у метушнику. А дружина Миколи все тривожилася. Він же похмурнів, закрився в собі. Та на поминках був першим помічником. Марійка була вдячна, але уваги йому не приділяла.
А красива, як була, так і лишилася. І тридцять років їй ніхто не дасть! Молодиця. А в Миколи вже сивина на скронях блищала.
І ось сталося непередбачене. Село знову загуло! Син Григорових, Тарас, із армії повернувся. Двадцятирічний красень, плечі — як дубова колода, руки — як ковальські молоти.
Дівчата зразу позаздрили, чекали, на кого він зверне увагу. Але Тарас ні на кого не дивився. Аж ось одного разу пішов до річки, а там Марійка купається — пливе, волосся по воді розкидалося, ніби русалка.
Побачив юнак таку красу — і серце впало! Сидить на березі, чекає, поки вона вийде. А потім і сам у воду кинувся, а звідти її на руках виніс.
Вона сміється, пручається, а Тарас не відпускає. Закохався у свою русалку з першого погляду. І так, що заміж покликав одразу. Не минуло й двох тижніЧерез рік вони вже ходили з маленькою донечкою на прогулянки, і навіть найсуворіші сусіди не могли не посміхнутись, коли бачили, як Тарас ніжно цілує Марійку у вічко, немов знову став двадцятирічним хлопчиськом.
