Сіра миша
Оксана виглянула у вікно. На дитячому майданчику сміялися дітлахи. Їхні матусі, стоячи неподалік, щось обговорювали, на мить відриваючись від розмов, щоб поглянути на своїх малеч. Лавка біля під’їзду була вкрита снігом.
Оксана швидко взула чорні чоботи, накинула коричневий пальт, таку саме в’язану шапку, взяла шкіряну сумку й вийшла з квартири. На мить завмерла, прислухаючись, чи не лунають кроки чи голоси на сходах, замкнула двері й спустилася вниз.
Здалеку її можна було прийняти за бабусю. Лише зблизька ставало зрозуміло, що їй за сорок, або й менше. Обличчя без виразності, з маленькими очима й вузькими губами. Подивишся — і через хвилину забудеш.
Вона переїхала до цього будинку більш як двадцять років тому. Ні з ким не спілкувалася, усіх уникала. Спочатку, як то буває, сусіди заходили: чи позичити цибулину, чи борошна, коли було ліньки бігти до крамниці. Оксана відчиняла двері на ланцюжку, якщо зовсім відчиняла, буркотіла, що нічого нема, і миттю зачиняла замок. Незабаром сусіди перестали до неї звертатися.
Ніхто не бачив, щоб до неї хтось приходив. Здавалося, вона зовсім самотня на цьoму світі, ось чому така замкнена.
Звісно, родичі в неї були. У невеликому містечку жила молодша сестра з родиною. Але Оксана не підтримувала з нею жодних стосунків. Може, тому, що вся врода дісталася сестрі? Хто його знає.
Чужа нога рідко ступала до неї в хату. Хіба що сантехник заходив, або газівник на перевірку. Оксана завжди вимагала посвідчення, уважно його вивчала, іноді навіть телефонувала до контори, щоб упевнитися.
Нікому зла не робила. Грубого слова не казала, не пліткувала, бо й не з ким було. Поздоровиться — і йде далі, опустивши голову.
За її спиною звучали прізвиська: «блакитна панчоха», «сіра миша» або «вікова діва». Працювала вона все життя на одному місці — бухгалтеркою в якійсь конторі. Сиділа за столом з суворим виглядом, але роботу виконувала чітко й у строк, за що її поважало керівництво. Завжди в темному суворому платті, з однією зачіскою — гладко зачесаними назад волоссям, зібраним у тугий пучок.
Коли їй виповнилося тридцять, захотілося дитини. Для себе. Тоді й з’явився у її житті єдиний чоловік — водій Тарас. Завітав до неї кілька разів. Вона купувала йому сорочки, які він залишав у неї. Був одружений.
То дружина прозвітувала про зв’язок Тараса з бухгалтеркою, то хтось із колег «допоміг» — і через два місяці він звільнився й зник. А Оксана так і не завагітніла. Це була їУ той вечір вона вперше за багато років заплакала, але раптом усміхнулася, бо зрозуміла — нарешті перестала боятися.
