Непотрібна дитина
То як назвемо вашу донечку? Старенький лікар з професійною посмішкою глянув на свою юну пацієнтку.
З імям ще не визначились, втрутилася Наталія, що сиділа на стільці біля ліжка. Це ж відповідальне діло, Орися має гарненько подумати.
Не хочу ніяк називати, всіх спантеличила сама молода мама. Я не збираюся її забирати. Напишу відмову.
Що ти таке кажеш? аж підскочила жінка, кинувши злий погляд на дівчину, звернулася до лікаря: Вона не розуміє, що говорить. Звісно, ми доню заберемо!
Я ще завітаю пізніше, відпочивайте, лікареві, якщо чесно, боляче було дивитися на родинний цирк.
Щойно за лікарем зачинились двері, Наталія накинулась на Орисю з докорами.
Як ти смієш таке казати? Що про нас люди подумають? Ми ж через тебе переїхали в цю Полтаву, хотіли все зробити нишком! Дитя має залишитись у нашій родині!
А хто винен? Орися глянула жінці просто у вічі. Якби ти слухала мене раніше, нічого б не сталось! Я б школу доучила і спокійно кудись вступила. Тож якщо вже ця дитина тобі треба бери сама!
Орися повернулася обличчям до стіни, недвозначно натякаючи: розмову закінчено. Наталія ще хвилинку сичала-кумекала, але тут уже й медсестра підхопилася: мовляв, досить мучити пацієнтку, пора давати їй спокій.
Орися лишилася одна. Тихенько схлипувала в подушку й благала всіх святих хай усе це закінчиться вже хоч якось.
Несміливий стукіт у двері змусив дівчину швиденько витерти сльози. Вдихнула глибше й кинула:
Заходьте.
Орися чекала або когось з медперсоналу, або (у кращому випадку) тата. Але відчинила стоїть незнайома жінка.
Вам чимось допомогти? хто б знав, як їй важко було тримати маску абсолютного спокою!
Ось… Чулося, ненароком! Лікарі там, біля моєї палати, шепотілись, жінка аж зашаріла й не могла прямо поставити питання.
Так, я хочу відмовитись від дитини. Це вас цікавило?
Я бачила, як твоя мама…
Вона мені не мама! різко обірвала Орися, скидаючи з себе маску спокою. Лише мачуха, яка вважає себе царицею. Моя мама працює за кордоном!
Ой, вибач, розгубилась жінка. Просто в мене троє своїх, і я не можу второпати, як ти на таке зважилась. Я ж сама в дитбудинку виросла, так боюсь за вашу малу! Вона ж нічим не винна…
Такі дрібні дітей швидко удочеряють, мені так казали, байдуже знизала плечима Орися. Я навіть уявити не можу, щоб узяти її на руки. Якби Наталя тоді не встряла, мене б тут уже не було.
Ти ж доросла майже, сама вирішуєш! Тобі ж уже більше пятнадцяти?
То ганьба яка! передразнила мачуху Орися. Як ми людям в очі дивитимемось?
Не розумію…
Зараз розповім, криво усміхнулася дівчина. Може, хоч тоді перестанете мене засуджувати.
*******************************************
Останній рік у школі тихий жах. Не вистачило Орисі, що Петра, її кохання всього життя, забрали до війська, так іще перевели в клас новенького Дениса, столичного мажора. Батько за його витівки вислав у провінцію, аби трохи остудити.
Денис сипав подарунками, катав дівчат до кафе й ресторанів, годував обіцянками золотих гір. Кожна тихцем сподівалась стати його нареченою.
Але саме Орися трималась найдовше вірила: їй досить одного Петра. Здавалося, мажор зрозумів, що тут йому нічого не світить, і перемкнувся на інших. Ну звісно, Орися помилилася…
Наприкінці грудня у Галини день народження. Весь клас у зборі, і Денис теж не обійшов таку нагоду. Тільки мета, як зясувалося, була не привітати іменинницю…
Під час веселощів Орися вийшла у коридор поговорити телефоном, а повернулась біля її місця вже сидить Денис. Спочатку байдуже сприйняла, а далі почала почуватись зле…
Прокинулася ледве живою. Денис лежить поруч і самодоволено посміхається.
Ось так, а ти ще пручалася, мовив він, наче нічого й не сталося. Це тобі компенсація. І твій Петро ще той ботан!
Додому Орися ледве допленталась. Голову крутило, ноги не тримали. Мимо йшли люди гидливо одверталися.
Ключ не витягала дзвонила у двері, знаючи, що мачуха вдома.
Де шлялася? сичала Наталія. Ночовка, телефон мовчить, який вигляд! Побачив би тебе батько зомлів би!
Клич лікаря і поліцію, перебила мачуху Орися. Я хочу написати заяву. Хай його посадять.
Наталія напружилася. Доки звела до купи Орисин вигляд і слова усе стало зрозуміло.
Хто?
Денис, а хто ж іще, Орисі важко було навіть говорити. Більше ніхто на таке не здатен. Викликай, або я сама піду!
Почекай, крутить Наталія. Вона з усього користь виколупає така вже пані. Не посадять його, відкупиться татусь. Я з ним домовлюся, аби компенсацію заплатив.
Маячня! Орися аж здригнулася. Я зараз у поліцію сама піду!
Нікуди ти не підеш! Насмикала дівчину за руку і потягла у кімнату. Опиратися сил не було. Ти й будеш винною, село сміятиметься! Я усе вирішу.
Телефона не було чи втратила, чи у Галини забула. І з квартири не втекти двері Наталія замкнула. Голова кругом, ліжко аж кличе…
За пару днів Орися поїхала до бабусі далеченько, аж під Лубни. Дорогу людину хвилювати не хотілось, довелося прикидатися, що життя мед.
А ще через місяць грянула новина: та ніч мала наслідки буде дитина.
Наталія скакала від щастя. Дитя то, бач, їхній шанс вибратися у люди! Дід багатій, заплатить гривень немало, аби синка відмазати. Головне мовчати місяців пять.
А що хоче Орися нікому байдуже. Варто було натякнути, що дитина їй не потрібна влаштували істерики, вуха не давали спокою.
Дід хмурився, але гривень уклав. Ще й пообіцяв щомісяця надсилати чималенько.
**********************************************
От тепер розумієте? Орися зітхнула. Через цю малу я так помучилася. Петро мене кинув, у пояснення не повірив. Подруги обернулися спинами, довелося переїжджати. І школу так і не закінчила!
Вибач, я судила, не знаючи історії, жінці кривдно стало. А маля ж усе одно нізащо…
Орися, поговорити треба! У палату, наче танк, зайшла Наталія, тягнучи чоловіка за собою. Всіх інших попрошу вийти, сімейна розмова!
Жінка кинула співчутливий погляд Орисі й вийшла, щільно двері зачинивши.
Я не дам зірвати свій ідеальний план. Якщо залишиш малу тут додому не приходь! І куди ти підеш? Бабусі вже немає, її квартира дісталась твоєму дядькові. Доведеться по ганчірках…
Хіба що вона поїде зі мною. У палату зайшла вишукана пані, від якої в Орисі аж очі запалали.
Мамо! Ти ж приїхала!
Авжеж. Не могла ж я доню лишити на поталу! Альбіна міцно притисла до грудей доньку. Якби ти розказала все раніше я б давно тебе забрала до себе. Думала, тут легше школу закінчити.
Я думала, ти мене не потребуєш, схлипнула Орися. Хоч вже доросла, а досі дитя…
Дехто стверджував, що ти не хочеш зі мною спілкуватися. Подарунки поверталися назад, до тебе не додзвонитись Я вже думала: не простила мені. Ну нічого, кивнула Альбіна, витираючи сльози з доньчиних щік, поїдемо, і забудеш усе це
*****************************************************
Орися виїхала. Дитину забрала Наталія, сподіваючись на безбідне життя. Але! Коли дід довідався про це, приїхав і забрав малу до себе. Доведеться Денису визнавати дитину, як би не пручався.
Орися щаслива. Вона нарешті з найближчою людиною, поруч та, хто завжди підтримає та не зрадитьВ новому місті Орися навчилася сміятися знову не тією напруженою посмішкою, що рятувала від чужих поглядів, а справжньою, глибокою, такою, що легко переходить у сльози щастя. Її світ почав складатися наново: маленьке затишне житло, мама поруч і несподівана легкість від того, що більше не треба ні за що виправдовуватися.
Згодом у її житті зявився Петро. Він написав. Вибачився, казав, що марно тікає від спогадів, і що хоче почути її правду. Тепер вже можна було поділитися своїм болем без сорому і він слухав, обіймав, не судив.
У листах із дому Наталія все казала про втрачений шанс і страшну зраду. Але Орися вже не слухала її життя належало їй самій. Вона закінчила школу, вступила до омріяного університету, а у той день, коли отримала свій перший диплом, обійняла маму і прошепотіла: Дякую, що забрала мене додому.
У серці більше не було отрути. Біль перетворився на спогади, а спогади на досвід. Орися знала: ніхто не має права вирішувати за неї, наскільки цінне її майбутнє. Відтепер вона дивилася у дзеркало й бачила не непотрібну дитину, а вільну, сильну, таку справжню, яку вже ніколи не зламає чужа воля.
Світ навколо розквітав, і навіть легкий дощ здавався святом початком нової, достойної історії, у якій щасливий кінець це тільки початок.
