Непрохані гості
Телефон розбудив Марічку о пятій ранку. Номер незнайомий.
Так, сухо відповіла вона.
Марусенько? пролунав у трубці голосний жіночий голос. Це ти?
Я, байдуже промовила Марічка.
А це я! радісно скрикнула жінка. Впізнала мене?
Впізнала, збрехала Марічка, щоб не образити, хоч і не знала, хто це.
Я ж казала, що ти мене відразу впізнаєш! захвилювалася жінка. Як же добре, що додзвонилась. Ти можеш зараз говорити?
Можу.
Чудово! Ми з чоловіком, дітьми вже на вокзалі. Поїзд прибув годину тому. Ти мене добре чуєш?
Чую.
У тебе голос якийсь приглушений. Усе гаразд, Марусю?
Все добре.
Ой, як же я рада! Спочатку хотіли в готель, думали, що в цьому місті в нас немає родичів. А потім згадали про тебе! Уяви?
Уявляю.
Як же гарно, що згадали! Дітлахи аж підскочили від радощів.
Не сумніваюся.
А мій Петро одразу каже: «Подзвони Марічці. Вона ж нас не відмовить!»
І не відмовить.
То можна до тебе? Я правильно зрозуміла?
Так. Можна.
Ми ненадовго! поспішила запевнити жінка. На пару тижнів. Погуляємо містом, а потім додому. Бо, як кажуть, у людей і стіни, і печі ліпше гріють. Ти ж знаєш?
Знаю.
Ми так і думали! Особливо Петро. Він казав: «Ну як же Марічка нас не прийме? Хіба ж так буває?» Адже ми ж родичі! Хоч і далекі, хоч десять років не бачились, але ж кров не водиця. Так?
Так.
Ти зараз одна живеш?
Одна.
У трьохкімнатній?
У трьохкімнатній.
То ми до тебе зараз?
Їдьте.
Будемо за годину. Ти ще на тій же квартирі?
На тій самій.
Чекай нас, серденько!
Чекаю.
Марічка вимкнула телефон, кинула його на ліжко, натягнула ковдру на голову і заснула, не дуже турбуючись, що так і не згадала, хто їй дзвонив.
За годину пролунав дзвінок у двері. Марічка глянула на будильник, закрила очі й повернулась на другий бік. Телефон дзвонив знову. Вона спала.
Незабаром у двері застукали. Марічці було байдуже. Нарешті, телефон задзвонив знову.
Так, пробурчала вона, не відкриваючи очей.
Марусю? радісно скрикнув знайомий голос.
Так.
Це ми! Приїхали! Дзвонимо, стукаємо ти не відчиняєш.
Ви дзвоните?
Так!
Чому я не чую?
Не знаю Спробуй ще раз.
У квартирі знову задзвонив телефон.
Ми дзвонимо! сказала жінка.
Ні, відповіла Марічка, не чую. Постукайте.
У двері залунали удари.
Ми стукаємо!
Нічого не чую.
Щось не те занервувалася жінка.
Що?
Де ти зараз, Марусю?
Як «де»? Вдома.
Де саме?
У Тернополі, вигадала Марічка. А де ж ще?
Як у Тернополі?! А чому не у Львові?
Переїхала девять років тому. Після розлучення.
Нащо?
Нащо розлучилася?
Нащо переїхала?
Набрид Львів. Занадто багато болючих спогадів.
А в Тернополі краще?
Набагато.
Що саме?
Усе. Ніяких колишніх. Ну досить! Приїжджайте самі все побачите. Скільки вас?
Четверо. Я, Петро і дві дитини. Старший Тарас, молодший Юрко. Юрко вступ до університету провалює вже третій рік.
Ну то приїжджайте всі! У нас тут теж гарні вузи.
А коли нам їхати?
Та хоча б зараз.
Не вийде У мене в Львові купа справ. Юрко тільки там хоче вчитися. А ми приїхали, щоб влаштуватися на роботу. Планували з тобою рік пожити. Але, бач, як вийшло
То сьогодні не приїдете?
Ні.
Шкода. Я вже чекала.
І нам шкода! Ти ж не уявляєш, як
Уявляю.
Ні, не уявляєш! Як подумаю, що нас чекає аж жити не хочеться!
Марічка вирішила, що пора закінчувати.
Ну добре, сказала вона. Якщо не зараз то потім. Завжди вам рада. А як оселитеся у Львові дай мені адресу. Я до вас у гості завітаю. Теж на пару тижнів. А там побачимо. Адже тепер у Львові в мене лише ви й залишилися. Домовились? Напишеш мені?
Але Марічка не почула відповіді звязок обірвався.
Іноді найкраща гостинність це ввічливість на відстані.
