Милу ми зненавиділи одразу, як тільки вона переступила поріг нашого дому.
Кучерява, висока, худа.
Світлик у неї був нічого собі, але руки від маминих відрізнялись. Пальці коротші, товстіші. Вона їх тримала, як замком. А ноги в неї — худіші за мамині. А ступні — довші.
Ми сиділи з братом Дениском (йому сім, мені дев’ять) і кидали в неї блискавки очима.
«Довга Мила, на кілометр, а не Мила жодна!»
Тато помітив нашу зневагу й сердито цькнув:
— Тримайте себе в руках! Невже ви такі невиховані?
— А вона до нас надовго? — нарікаючи, запитав Дениско. Йому можна було таке говорити — він маленький і хлопчик.
— Назавжди, — відповів тато.
Було чутно, як він починає сердитись. А якщо він вийде з себе — нам не поздоровиться. Краще його не злити.
За годину Мила збиралась іти додому. Взулася. І коли виходила, Дениско встиг підставити їй підніжку. Вона ледь не полетіла у сіни.
Тато схвилювався:
— Що? Що трапилось?
— Та спіткнулась об взуття, — сказала вона, не дивлячись на Дениска.
— Усе розкидано! Я приберу! — поспішно обіцяв він.
І ми зрозуміли. Він її кохає.
Виключити її з нашого життя нам не вдалось, як не намагались.
Одного разу, коли Мила була з нами вдома без тата, вона, після чергової нашої витівки, спокійно промовила:
— Ваша мама померла. Так, на жаль, буває. Вона тепер на небі й все бачить. Гадаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що це ви з упертістю так себе ведете. Так ви її пам’ять охороняєте.
Ми насторожились.
— Дениско, Оленко, ви ж гарні дітки! Невже так пам’ять про маму треба берегти? Людину видно з її вчинків. Я не вірю, що ви завжди такі колючі, як їжачки!
Поступово такими розмовами вона відбила в нас бажання паскудничати.
Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з магазину. І як же Мила мене хвалила! По плечу погладила.
Так, пальці не мамині… Але все ж було приємно.
Дениско позаздрив. Теж розставив вимиті чашки на полиці. Мила і його похвалила.
А потім ще й вечором татові розповіла, які ми помічники. Він так зрадів!
Її чужинність довго не давала нам розслабитись. Хотілось впустити її в серце, але не виходило.
«Не мама — і все!»
За рік ми вже забули, як жили без неї. А після однієї історії й зовсім полюбили Милу без пам’яті, як наш тато.
…Денискові в сьомому класі доводилося не солодко. Його, тихого й замкненого, обижав один хлопчисько — Вова Ковальчук. Такий самий на зріст, тільки нахабніший. Він обраВова обрав його для своїх знущань, бо бачив у Дениску беззахисність, але не знав, що за ним стоїть мати, яка готова рознести його на дрібні шматочки, якщо він лише пальцем торкнеться її дитини.
