Щоденник
Знаю, мене можуть звинуватити, але мені просто боляче заради чоловіка. Вчора ввечері його мати — Олена Михайлівна — скликала всіх на сімейну нараду. Приїхали увесь рід: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайна вечірня кава з пирогами. Але ні. Вона зібралася, щоб оголосити… хто що отримає після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила майно заздалегідь, щоб, за її словами, «потім не було сварок». Але після цього розмови мир у родині навряд чи збережеться.
Коли Олена Михайлівна сказала: «Квартира в центрі Києва відходить молодшому — Богдану», — у мого чоловіка, Тараса, аж руки здригнулися. А потім додала: «А старшому, Тарасу, я залишаю дачу під Бояркою. Оксана (це я) отримає родинні прикраси та бабусину порцеляну. Решті — кому акції, кому мультиварку, кому дідусевий старовинний годинник». Усі за столом переглянулися. М’яко кажучи — оніміли. А в мені все стислося від образи.
Коли гості почали розходитися, Тарас, попри подив, підійшов до матері. Запитав спокійно, без докорів:
— Мамо, чому ти так розподілила? Не заперечую, це твоє право. Але можна ж було й інакше. Поясни — чому?
І ось що вона відповіла. Виявилося, що у юності батьки вкладали все саме в Тараса. Сподівалися, що він стане дипломатом, житиме за кордоном. Пишалися ним, влаштували розкішне весілля. І внуком займалися, коли ще були молоді. Тобто, старший син уже отримав свою частку турботи й уваги.
А Богдана, молодшого, завжди недолюблювали. То робота, то клопоти, то старший із проблемами… І виріс Богдан ніби не впевнений у собі. Навчання кинув, кар’єру не зробив, одружився на першій, хто погодилась. Зараз живе з дружиною та дитиною в квартирі її батьків. Він — удома з малим, вона — заробляє на хліб. Своє житло їм не світить, про іпотеку навіть мріяти страшно. Олена Михайлівна сказала: «Він слабкий, бо ми його не підтримали колись. Хочу, щоб хоч квартира у нього була».
Але ось у чому справа — ми з Тарасом ж не сидимо на шиї у батьків. Ми взяли кредит, купили свою оселю, працюємо. Ми старалися самі. І чому тепер виходить, що нас позбавляють «по заслугах»?
Розумію, такі рішення — особиста справа кожного. Але все одно боляче. Не за себе — за нього. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це вразило. І не знаю, як тепер спілкуватися з Оленою Михайлівною. Після такого «розподілу» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків уже немає, залишається лише пам’ять. А вона може бути світлою… а може й гіркою.
