Дорогий щоденнику, нещодавно мені трапилася одна зустріч, що залишила своєрідний слід у моїй душі. Йшов я вулицею у Львові, коли помітив Олену знайому жінку з крихітною донечкою, яку звати Соломія. Дівчинка ще зовсім маленька, лише півтора року, а мати крокувала, ніби в задумі, не звертаючи уваги на світ довкола. Якби я її не покликав, то й не помітила б мене зовсім. На мить вона посміхнулася, але швидко на обличчі знов проглянула байдужість та втома. Я не втримався й запитав, що сталося.
Тоді Олена поділилася зі мною історією своєї сімї. З чоловіком вони побралися по великому коханню, уже під час заручин не приховували радості, насолоджувалися кожною миттю разом. Після весілля чоловік, Антон, готовий був на руках носити її. Вони прагнули гармонії і щастя, навіть коли натрапляли на різні перепони.
Але відколи зявилася на світ Соломія, уся ідилія зникла. Антон раптом зрозумів, як це бути відповідальним батьком, і йому це зовсім не сподобалося. Працюючи з дому, він почав дратуватися через плач і капризи дитини. Хоч більшість клопотів із догляду була на плечах Олени, іноді і його діставали як він висловлювався.
Бачачи, що Олена у відпустці по догляду за дитиною, а бюджет сімї відчутно зменшився, Антон скористався цим: переклав усі турботи про донечку на Олену. Згодом почав вимагати, аби вона виходила на роботу, наполягав, щоб хтось із бабусь доглядав Соломію. Не зважав на слова Олени, що це складно й бабусі не впораються з такою малечею, бо йому були потрібні додаткові гривні для родини. Переглянув навіть варіанти садочків із повним днем, лише б самому не залишатися з дитиною.
Відтоді перестав давати гроші на покупки: сам ходив до магазину, мовляв, дружина купує все зайве й розкидається сімейним бюджетом.
Олена почала частіше виходити з Соломією на прогулянки до дитячих майданчиків чи парків, лиш би не знаходитися вдома із чоловіком постійно.
Коли вона мені все розповіла, запитала: Що мені робити? А я й не зміг нічого конкретного порадити. Розлучитися? Не варіант, бо, попри всі образи, Олена дуже любить Антона й не уявляє життя без нього. Окрім того, їй боляче розбивати сімю, адже хоче, щоб Соломія росла з обома батьками. На додачу вона вкрай втомилася від постійних докорів, нібито вона винна у фінансових проблемах, хоча це й не її провина.
Коли ми прощалися, я лише банально побажав їй сили й терпіння, сказав, що все буде добре, що у житті завжди знайдеться вихід. Щиро сподіваюся, що в неї все складеться. Для себе ж я зробив висновок: найбільша цінність підтримка й розуміння в родині, і без цього жодна гривня не варта зламаної душі.
