Олексій зайшов до матері без попередження.
— Сину, вітаю! Чому не подзвонив заздалегідь? — здивувалася Галина, побачивши сина на порозі.
— Та я тут поруч був, вирішив завітати, провідати, — знизав плечима Олексій.
— Заходь, чайку пригощу, — запросила його мати.
Він пройшов на кухню, сів за стіл. Щось у його погляді було неспокійним, тривожним.
— Олексійку, щось трапилося? — з тривогою запитала Галина.
— Мамо, мені батько смс надіслав… — тихо промовив він і простягнув їй телефон.
Жінка глянула на екран, прочитала, і кров у жилах у неї застигла.
«Синку, треба серйозно поговорити. Приходь у суботу до мене. Захопи братів. Це щодо спадщини. Твій батько.»
Кілька років тому Галина прийшла на роботу в сльозах. Колеги не відразу зрозуміли, що сталося, але вона, витерши очі, проговорила:
— Мій чоловік проміняв нас із синами на молоду жінку.
— Та ви ж стільки років разом! Хто б міг подумати…
— І я не могла. Він сказав, що давно перестав бачити в мені жінку. Я для нього — просто сусідка, мати його дітей. Не дружина. Не кохання. Він попросив розлучення.
— Може, ти надто опікувалася ним? Чоловіки цього не люблять…
— Та годі! У мене навіть часу на нього не було — діти, робота, усе на мені. Він був дорослим чоловіком. Просто… у нього вдача така. Все життя тягнуло наліво. Поки грошей не було — повертався. А як тільки знайшов гарну роботу — раптом згадав, що йому бракує пригод.
Після розлучення він пішов до молодої колеги. Там був і роман, і нове життя, і гроші. А потім… як у дешевому серіалі. Робота пішла під укіс, грошей стало менше, і його «кохання» швидко знайшла йому заміну.
— Ми викинули твої речі за паркан, — заявив їй новий кавалер Оксани. — Встигнеш — підбереш.
Борис, загублений, принижений, повернувся до старої квартири своєї матері. Там він і залишився. Ні сім’ї, ні майна — усе, що лишилося, це гіркота. Він намагався влаштувати особисте життя наново, але жінки, яких він знайомив, не подобалися його матері. Вона жорстко втручалася, ставала сварливою, ревнивою, і нікого не приймала. Так і залишився сам.
А його сини росли, незважаючи ні на що. Старший, Олексій — серйозний і відповідальний. Працював на будівництві, одружився, став батьком. Середній, Ярослав — веселий і добрий, вступив до медуніверситету, одружився з однокурсницею. Молодший, Данило — самотній, але життєрадісний. Сказав прямо: «Мені й одному добре».
І ось батько нагадав про себе. Він кликав. Брати, неохоче, пішли. Те, що вони побачили в квартирі, приголомшило їх: бруд, сирість, батько — блідий, згорблений, ніби з нього злізли роки та гідність.
— Заходьте. Сідайте, — прохрипів він. — В ногах правди нема, в мене — тим більше. Ваша мати померла. Я сам. Зрозумів, що нікому не потрібен. А ви — мої діти. Спадкоємці. Квартира моя. Не кидайте мене, і після смерті все ваше. Рівними частками. Або як домовитеся…
Брати переглянулися. Сказати, що вони були зворушені — це нічого не сказати. Жаліючи батька, вони пообіцяли подумати. А ввечері зібралися у матері, розповіли їй усе — і тоді почалося.
— Ви ж поступитеся мені своїми частками? — першим заговорив Олексій. — У мене сім’я, діти, мені потрібніше.
— Почекай, — насупився Ярослав. — У нас із дружиною теж плани на дитину. Оренда нас душить. Я хотів би продати свою частину і внести перший внесок за іпотеку.
— А я як? Раз у мене немає сім’ї — то й частка мені не належить? — обурився Данило. — Моя частка — моя. Хочу — продам, хочу — проп’ю. Це моє право!
Голоси ставали все голоснішими. Галина, яка сиділа поруч, не могла повірити, як колись дружні сини стали ворогами через обіцяну квартиру.
— Тихо! — вигукнула вона. — Ви що робите?! Жодної квартири ще нема! А ви вже сваритеся!
— Мам, вибач… — першим зда”І тоді вони обнялися міцно, як колись у дитинстві, розуміючи, що рідні серця важчі за будь-які гроші.”
