Сумка, що змінила все: випадкова зустріч після розлучення та порожнечі
Олеся поверталася додому з вечірки. Трохи посиділи з подружками у кав’ярні, побалакали про життя. Усі, крім неї, були заміжні, тому розійшлися рано. До особистого життя Олесі ніхто не ліз — нещодавно вона пережила боляче розставання. Хороше ще, що дітей не встигли народити…
Вона йшла тихою, малолюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі на доріжці світили яскраво. Раптом позаду почулися кроки. Олеся прискорила хід — хотілося швидше вийти на жваву вулицю. Та не встигла.
Хтось різко вирвав сумку з плеча. Вона зісковзнула й зникла у пітьмі. Олеся зупинилася… і несподівано засміялася.
— Дівчино, ви в порядку? — здивовано запитав чоловік, що вийшов їй назустріч. — Допотрібна допомога? Може, швидку?
Він явно не розумів, чому вона сміється після пограбування.
— Усе гаразд, — відповіла Олеся. — Мене оце пограбували.
— Як пограбували? Треба дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!
— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У сумці було копійки — дзеркальце та губна помада. Телефон у кишені. Уявіть розчарування грабіжника?
Тепер засміявся і він.
— Може, сумка дорога?
— Та ні. Дешева. Купила її племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні раптом вирішила “вигуляти”. Виходить, знову шукати подарунок…
— Провести вас до виходу? Я б сам краще пішов іншою дорогою — раптом той самий злодій і мене вирішить потішити.
— Підемо разом. Тут усього кілька десятків метрів.
— Ну от і все, до побачення.
— А ми ще побачимося?
— Сподіваюся. Я — Богдан.
— Олеся. Дякую, що провели.
Вони обидва знову засміялися — і розійшлися.
— Бодько, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватися, — почувся голос його матері, коли він повернувся додому.
— Мам, я тепер буду приходити пізніше. Приблизно як сьогодні.
— Щось трапилося?
— Ні, усе гаразд. Просто трохи затримався. Приніс усе, що просила.
— Дякую. Ти б не приходив кожен день, твоя Марія, напевно, не в захваті…
— Не турбуйся. Ти зараз не можеш виходити, от я й допомагаю. Коли тобі до лікаря? Мені відгул треба взяти.
— Швидше б цей гіпс зняли…
— Поки тобі не можна напружуватися. Я все зроблю. Час вечеряти.
— Я приготую…
— Сиди, мамо. Все сам.
Вони повечеряли, і Богдан пішов. Усю дорогу він думав про Олесю. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.
З Марією його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — а того ж дня він із дружиною збирався на весілля її двоюрідної сестри до іншого міста. Але плани розвалилися — матір потребувала термінової допомоги. Лікарня, гіпс, клопоти. Марія дзвонила, кричала, погрожуВони зустрілися знову того самого вечора, коли дощ змив останні сліди минулого, і зрозуміли — деколи щастя приходить саме тоді, коли його вже не чекаєш.
