Ось як ця історія звучить по-нашому:
Коли Олена повернулася додому з доньками, вони відразу ж розплакалися. Дівчатка щойно прийшли від бабусі — і були глибоко засмучені.
— Мамо, бабуся нас не любить… — ридали вони. — Вона Максимкові та Софійці все дозволяє, а нам — нічого! Їм подарунки, цукерки, а нам лише «не чіпай», «не заважай», «йдіть у іншу кімнату».
Олена стиснула губи. Серце їй боліло. Вона і раніше відчувала це не раз, але почути таке від власних дітей було особливо важко.
Свекруха, Ганна Миколаївна, ніколи не приховувала, що доньки Олени їй не рідні. А от дітей її власної доньки — небожів Максимка й Софійку — просто боготворила. Для них — усе, а для інших — шматочки. А то й взагалі нічого.
Колись Олена намагалася не звертати уваги. Заспокоювала себе тим, що бабусі важко, що вона людина складна. Але з роками ставало все очевидніше: для Ганни Миколаївни онуки бувають «свої» й «чужі». І навіть спільна кров — якщо від «не тієї» жінки — для неї не мала значення.
Дівчатка розповідали, як бабуся лаяла їх за голосний сміх, а потім, буквально через хвилину, дозволила Максимкові ганяти машинки по підлозі, хоча той галасував ще більше. Або як поставила на стіл торт і запросила «гостей», а рідним онучкам налила лише чаю.
Найжахливіше було, коли бабуся відправила Олених доньок додому самотужки. По холодній дорозі, через пустир. Їм було по сім років. Вони боялися собак, тремтіли від холоду. А Ганна Миколаївна навіть не подумала подзвонити батькам.
Коли Олена дізналася, не змогла стримати сліз. Подзвонила свекрусі, але та лише хмикнула у відповідь:
— Треба ж бути самостійними. Я в їхньому віці вже на базар ходила.
Після цієї розмови чоловік Олени, Андрій, вперше серйозно посварився з матір’ю. Він не кричав. Просто сказав:
— Мамо, якщо ти не можеш бути бабусею для всіх онуків, то краще не бути нею взагалі.
Минали роки. Дівчатка виросли, стали розумними й добрими. І давно вже не просилися до бабусі. А Ганна Миколаївна… постаріла. Лікарі тепер навідувалися частіше, ліки замінили солодощі, а телевізор — спілкування.
Вона спробувала покликати онуків. Подзвонила Максимкові — той був зайнятий, Софійка зіслалася на навчання. Тоді вона згадала про «не своїх».
— Нехай приїдуть, приберуться, продукти принесуть. Я ж їм бабуся…
Олена вислухала, замовкла й відповіла:
— Ви їм бабуся? А вони вам — хто? Пам’ятаєте, як ви їм сказали: «Я вас не кликала»? Отож, вони й не прийдуть. Бо добре це запам’ятали.
Телефон замовк. А в будинку бабусі знову стало тихо. Тільки тепер — справді. І безнадійно.
