Марія Іванівна сиділа у маршрутці, дивлячись у вікно на знайомі вулиці. Щодня та сама дорога на роботу, ті самі зупинки, ті самі обличчя сусідів. Але сьогодні все було інакше. Сьогодні вона їхала востаннє.
У сумці лежала заява про звільнення за власним бажанням. Звичайні слова, нічого особливого. Але за ними ховалася історія, у яку Марія Іванівна досі не могла повірити.
Маршрутка зупинилася біля торгового центру, де був офіс фірми її сина. Тієї самої фірми, де вона чотири роки працювала бухгалтеркою. Тієї самої фірми, яку Андрій заснував одразу після інституту за її підтримки.
«Сину, ти впевнений?» — спитав Андрій учора ввечері, коли вона принесла йому заяву. «Може, ще подумаєш?»
«Впевнений, синку, — відповіла вона тоді. — Так буде краще для всіх.»
Але тепер, піднімаючись до офісу, Марія Іванівна відчувала, як стискається серце. Чотири роки життя, чотири роки праці, чотири роки гордості за сина — все залишалося позаду.
Все почалося того дня, коли Андрій привів додому Оксану. Гарна, розумна дівчина, з дипломом економіста. Марія Іванівна одразу її полюбила, раділа, що син знайшов гідну супутницю життя.
«Мамо, познайомся, це Оксана, — сказав тоді Андрій, сяючи від щастя. — Моя наречена.»
«Дуже приємно, Маріє Іванівно, — Оксана простягнула руку. — Андрій так багато про вас розповідав.»
Вони одружилися через рік. Весілля було скромне, але щире. Марія Іванівна сама готувала, прибирала, хлопотала, як бджілка. Хотілося зробити свято незабутнім для молодих.
Після весілля Оксана переїхала до них. Квартира невелика, двокімнатна, але місця вистачало. Марія Іванівна завжди мріяла про велику родину, про дитячий сміх у домі.
«Мамо, може, Оксана працюватиме з нами? — запропонував якось Андрій за вечерею. — У неї економічна освіта, вона могла б допомогти.»
«Звісно, — погодилася Марія Іванівна. — Чим більше розумних голів, тим краще.»
Оксана стала менеджеркою. Енергійна, цілеспрямована, вона швидко показала хороші результати. Фірма розвивалася, з’являлися нові клієнти, зростали прибутки.
«Маріє Іванівно, можна поговорити?» — звернулася якось Оксана, заходячи до бухгалтерії.
«Звісно, доню. Що трапилося?»
«Я подумала — може, варто оновити бухгалтерію? Перейти на нові програми, автоматизувати процеси.»
Марія Іванівна згодилася. Вона й сама розуміла, що старий метод уже застарів.
«Ти права, Оксанко. Але мені в мої роки важко освоювати комп’ютери.»
«Нічого страшного, — посміхнулася Оксана. — Я допоможу.»
І допомагала. Пояснювала, терпляче повторювала. Марія Іванівна старанно вчилася, але нові технології давалися з трудом.
Андрій теж підтримував маму. Але фірма роПроте одного дня, коли настав час вибору між родинними почуттями та бізнесом, її синові довелося зробити нелегкий крок, і тепер Марія Іванівна, сидячи у деревенській хаті тітки Катерини, розуміла, що найважливіше в житті — не тебе пам’ятають на роботі, а тебе люблять вдома.
