Названа мама і справжнє кохання: історія, яка запам’ятається
Оля прибула до села пізньої ночі. Лише відчинила хвіртку — побачила матір, що сиділа на ґанку з клубком пряжі в руках.
— Олечко! — з радістю скрикнула жінка, важко підводячись. — Чому не попередила, що приїдеш? Я б твій улюблений борщик зварила — з квасолею!
Оля уважно подивилася на неї й раптом випалила:
— А ти чому не сказала?
— Що не сказала? — збентежено перепитала мати, не розуміючи, до чого донька веде.
За день до цього Оля збиралася у довгоочікувану подорож з друзями. Разом із Миколою, її коханим, вони вже запакували валізи. Та дзвінок молодшої сестри Ірки зруйнував усі плани: у матері підозра на серйозну хворобу. Оля, не роздумуючи, скасувала відпустку, купила квитки й вирушила додому.
— Тобі зі мною їхати? — тривожно запитав Микола.
— Ні, не треба. Відпочивай. Просто пиши, як зможеш. І… я буду сумувати, — тихо відповіла вона.
Оля була міцною, стриманою. Вона вже знала, що таке біль зради та нещасливий шлюб — не з чужих слів. Тому й не поспішала розповідати батькам про Миколу. Хотіла бути впевненою: це назавжди.
Дорога додому була виснажливою. Дві пересадки, довгі очікування, і головне — важке передчуття. За останні два роки Оля бувала в селі лише кілька разів. Улюблена робота закинула її далеко від рідного дому, і кожен поворот до будинку ставав для серця все болючішим.
Мати… Вона не була їй рідною. Вітчимка. Але Оля й Ірка завжди називали її мамою. Бо вона стала не просто жінкою, яка з’явилася у їхньому житті — вона відновила родину.
Колись їхня справжня мати покинула сім’ю — через зради, гуляння, байдужість. Батько, спробувавши врятувати шлюб, повернувся із заробітків і забрав дівчат додому. Сам виховував, як міг. Але було важко. Господарство, дві доньки, школа, побут — усе лежало на його плечах.
А потім з’явилася Людмила. Мати трьох дітей, вчителька, що опинилася у нещасливому шлюбі. Одного вечора її молодший син прибіг до сусідів у сльозах: «Тато свариться з мамою». Батько Олі втрутився. А за кілька днів Людмила переїхала до них.
— Якщо я одружуся на тіті Люсі? — запитав він у доньок.
Іра одразу кивнула: «Чудово!» А Оля мовчала. Не хотіла ділити увагу батька. Але все змінилося, коли Оля сильно захворіла. Людмила не відходила від її ліжка, ночами сиділа поруч, удень годувала бульйоном.
— Ти завжди будеш такою? — прошепотіла тоді Оля.
— Я, може, й не зможу замінити вам маму… Але ніколи вас не скривджу, — відповіла Людмила.
З того ранку все стало по-іншому. Оля прийняла її. Не як вітчимку, не як чужу. Як свою матір.
Тепер, через роки, вона знову повернулася — з тривогою в серці.
— Чому не сказала, що хворієш? — стримуючи емоції, запитала Оля, дивлячись на жінку, що змарніла від страждань.
— Завтра скажуть точно… — тихо відповіла та. — Але сьогодні, Олечко, ти вдома. Хіба це не щастя?
Родина зібралася за столом — наче на свято. Всі намагалися приховати занепокоєння. Іра вже закінчила університет, працює вчителькою. Олексій допомагає батькові на пилорамі. Андрій готується до вступу на юридичний. Настя — молодша — мріє стати актрисою.
А Людмила… Завела курей, вчиться вишивати й жартує, що треба готуватися до онуків:
— Я вже чепчики на двох зв’язала. Чекаємо на додаток!
Пізнього вечора Оля сіла з матір’ю на кухні. Обняла її, торкнулася її зморшкуватих рук.
— Завтра буде краще. Я відчуваю, — сказала вона.
— У вас же вся робота… Мабуть, онуків я не побачу, — зітхнула Людмила.
— А ось і ні, — Оля дістала телефон і показала фото з Миколою. — Знайомся. Це Микола.
— Який гарний… І уважний, — пробурчала Людмила, прочитуючи його повідомлення: «Як справи? Може, приїхати?»
Оля посміхнулася. Так, тепер вона точно знала — час розповісти про нього родині. Він — її людина.
Вранці вони поїхали до лікарні. Результати не підтвердили хвороби. Мати заплакала з полегшення, а Оля міцно обняла її:
— Не дарма я приїхала. Ми ще з тобою чепчики по онучках роздаватимемо!
