Переляк, що не відпускає
Соломія Сергіївна стерла пилюку з рамки фото, де вона стояла у білому халаті серед колег. Молода, усміхнена, сповнена надій. Тоді здавалось усе життя попереду, стане чудовим лікарем, рятуватиме людей, всі їй дякуватимуть.
Мамо, знову до старого? доньчин голос долинув із коридору. Прибери вже ці фото, нащо себе мучиш?
Не твоє діло, Лесю, буркнула Соломія Сергіївна, але руки затремтіли. Іди ліпше посуд помий.
Оксана увійшла у кімнату, сіла поруч на диван.
Мамо, доки можна? Минали роки, а ти все не забудеш. Ніхто вже того випадку не памятає, окрім тебе.
Не памятають? гірко усміхнулась Соломія. А Зінаїда Петрівна памятає. Вчора стріла її в крамниці, так навіть голови не повернула. Вдає, що не помічає.
Та може, просто не побачила! Чи окуляри вдома забула. Мамо, та годі вже себе катувати!
Соломія поставила рамку на місце й відвернулась до вікна. За шибкою дрібним дощем моросило, таким же сумним, як і її настрій. А колись вона дощ любила, казала він змиває все погане
Все почалось тридцять років тому, коли Соломія Сергіївна працювала дільничним терапевтом у районній поліклініці. Молода, енергійна, старалась допомогти кожному пацієнтові, сиділа в роботі по дванадцять годин. Колеги поважали, хворі любили, завідувачка ставила за приклад.
Того дня до неї на прийом прийшла Ганна Василівна Коваль, літня жінка, що часто скаржилась на болі в серці. Соломія вже звикла до її візитів, знала бабусі дітей нема, живе самотньо, і лікар єдина її потіха.
Лікарко, рибко, примовляла Ганна Василівна, сідаючи на стілець, серденько в мене розболілось. Цілу ніч не спала, думала відійду.
Давайте послухаю, Соломія приклала стетоскоп до грудей пацієнтки. Серце билося рівно, жодних змін не чути.
Ганно Василівно, у вас усе гаразд. Може, через нерви?
Та що ви, лікарко! Біль такий, ніж кинджалом ріже! старуська вхопилась за груди. Може, укол зробите? Чи до лікарні направите? Мені ж так самій страшно вдома!
За вікном кабінету вже збиралась черга, часу бракувало як повітря, а вдома чекав малий син з гарячкою. Соломія втомлено терла скроні.
Ганно Василівно, я вас уважно оглянула. Серце працює добре, ти
Оксана обережно поклала руку на плече матері, яка мовчки дивилась у вікно на сизі від дощу вулиці, і відчула, як важке кам’яне немов би тріснуло в її серці, залишивши лише гіркий присмак старої нищівної печалі.
