— Що ти несеш, мамо?! — вигукнула Олена, вхопившись за спинку стула. — Яка ще чужа? Я ж твоя рідна дочка!
— Не кричи на мене! — Марія Іванівна махнула рукою, не відриваючи очей від газети. — Сказала, що сказала. А ти взагалі хто така, щоб мені вказувати?
— Мамо, що з тобою? — у кімнату вбіг Андрій, Оленин чоловік. — Сусіди вже стукають у стіну!
— Нехай стукають, — буркнула стара. — У своїй хаті що хочу, те й роблю.
Олена опустилася на диван, відчуваючи, як підгинаються коліна. Все почалося з дрібниці — вона попросила матір не викидати залишки борщу, хотіла завтра розігріти. А у відповідь почула таке, у що й досі не могла повірити.
— Мамо, може, тиск піднявся? — обережно запитала вона. — Таблетки пила?
— Який тут тиск? — Марія Іванівна нарешті відірвалася від газети й холодно подивилася на доньку. — Чітко сказала — чужа ти мені. І завжди була чужою.
Андрій переглянувся з дружиною. За тридцять років знайомства з тещею він бачив її у різних станах, але такого ще не траплялося.
— Маріє Іванівно, може, лікаря викличемо? — запропонував він. — Щось ви сьогодні не при собі.
— Я при здоровому глузді! — спалахнула стара. — Набридло мені вдавати! Годі вже грати у щасливу родинку!
Олені перехопило дух. У горлі став ком, а в голові крутилася одна думка: невже мати справді так думає? Невже все життя приховувала, що не любить її?
— Мамо, що ти говориш? — її голос тремтів. — Я ж завжди була поруч. Доглядала, коли ти хворіла. Допомагала грішми, продукти носила…
— Ось саме! — Марія Іванівна різко підвелася, газета впала на підлогу. — Усе з жалості робила! Думала, зобов’язана! А навіщо мені така турбота?
— З жалості? — Олена не вірила своїм вухам. — Та ти що, мамо? Я ж тебе люблю!
— Не бреши! — Стара підійшла до вікна й уперлася поглядом у двір. — Ніхто мене не любить. І ти теж.
Андрій тихенько взяв дружину за руку. Олена була бліда, як стіна, і тремтіла.
— Підемо на кухню, — прошепотів він. — Дай їй заспокоїтися.
— Ні, — Олена підвелася. — Мамо, поясни мені, що відбувається. Чому ти так говориш?
Марія Іванівна повільно обернулася. На обличчі була якась дивна посмішка.
— А що тобі пояснювати? Думаєш, я не знаю, як ти про мене говориш? Стара, хвора, у тягар усім стала?
— Я ніколи такого не казала!
— Та годі! — махнула рукою стара. — Чула я вас із чоловіком. На кухні шепотілися, гадали, що я не чую. А в мене слух гострий, до речі.
Андрій насупився. Він намагався згадати, про що вони могли говорити, щоб так розлютити тещу.
— Про що ми говорили? — запитав він.
— А ти не пам’ятаєш? — Марія Іванівна примружила очі. — Про те, що мене в будинок для літніх треба віддати. Що я вам життя заважаю.
Олена ахнула. Справді, місяць тому вони з Андрієм обговорювали це. Але не тому, що хотіли позбутися матері, а тому що хвилювалися за неї. Марія Іванівна почала часто забувати вимкнуту плиту, могла не впізнати сусідку, з якою дружила десять років.
— Мамо, ми не хотіли тебе нікуди віддавати, — намагалася пояснити Олена. — Ми просто хвилювалися…
— Не треба мені каші завуши завивати! — перебила стара. — Я все зрозуміла! Набридли мені ви, ваша фальшива турбота!
— Маріє Іванівно, ви ж розумієте, що ми вас любимо, — встряв Андрій. — Олена від вас не відходила, коли ви хворіли. Ночами не спала.
— З обов’язку! — різко відповіла стара. — Бо так треба! А справжньої любові я від неї не бачила!
Олена відчула, як сльози підступають до очей. Як можна так говорити? Вона все життя намагалася бути гарною донькою. Навіть коли було важко, навіть коли власні діти потребували уваги, вона завжди знаходила час для матері.
— Мамо, ну чому ти так? — її голос зірвався. — Що я тобі поганого зробила?
— А що добре? — стара знову сіла у крісло. — Живеш своїм життям, приходиш, коли треба, формально питаєш про здоров’я. І думаєш, цього досить?
— Та я ж кожного дня дзвоню! Ліки купую, лікарів викликаю!
— Формально все робиш! — Марія Іванівна похитала головою. — А душею де була? Коли ти востаннє так, без причини, прийшла, чаю зі мною попила, побалакала по душі?
Олена задумалася. Справді, останнім часом їхні зустрічі зводилися до побутових питань. То ліки купити, то довідку в лікарні отримати, то щось у хаті полагодити.
— Мамо, у мене ж своя родина, робота…
— Ось саме! — перебила стара. — У тебе є все, а в мене хто є? Ніхто! Сиджу сама в чотирьох стінах, чекаю, поки донька зважиться заглянути!
— Так переїжджай до нас! Скільки разів пропонували!
— Навіщо мені це? Щоб бути тягарем? Щоб онуки криво дивилися, а зять зідхав?
Андрій хотів щось сказати,— Ніколи, мамо, ніколи я так не думав, — промовив Андрій, і його голос був такий щирий, що Марія Іванівна на мить замовкла, а потім тихо заплакала, бо зрозуміла — вона помилялася, і любов була поруч усе це час.
