Оленко, ти знов свою тканинну дурницю додому принесла? сердито запитала мати, зустрічаючи доньку в дверях.
Це не дурниця, мамо. Це шматочки оксамиту. Їх би все одно викинули
То й викинули б! Скільки можна тобі казати: шиття не професія, а дитяча забава! Краще б другу зміну взяла. Може, хоч на пральку назбирали б.
Оля промовчала. Зняла куртку, пройшла у кімнату. Мати продовжувала бурчати на кухні, сестри-близнючки Даринка та Маріанка хихикали, втупившись у телефони.
Вона знов у свої шматки грається! гукнула Маріанка.
Наречена Ів Сен-Оля! додала Даринка і зареготала.
Оля сіла біля вікна, дістала із сумки тонкий синій оксамит і шматочок золотистої тюлі. Провела долонею тканина була мякою, як вода. Вона вже бачила це сукню: легку, з оголеними плечима та асиметричним подолом. Справжню. Чарівну.
Удень Оля працювала на меблевій фабриці. Офіційно складальницею. Неофіційно «місцевою дивачкою»: завжди з шпильками в кишені, олівцями за вухом, у робочому халаті, прикрашеному саморобною брошкою.
Олю, знов брошку сама робила? спитала одного разу Тетяна, старша майстриня.
Ага. З пластикової заглушки та бісеру.
Золоті у тебе руки. Шкода, ніхто не цінує.
Нічого. Я сама знаю, чого хочу.
Оля працювала швидко. Після зміни вона йшла до подруги Зіни та працювала у фотостудії в торговому центрі.
Оленько, ти якраз вчасно! Я вже світ налаштовую.
А сукня готова.
На Олі та сама з синьою оксамитовою спідницею. Подол пливе, плечі оголені, на талії вишитий вручну пояс. Оля в ній не просто гарна вона наче з іншого світу.
Зіна фотографує, шепоче: «Ти як фея!». Потім викладає у свій блог.
Хештег який ставити?
#фабричнапринцеса, жартує Оля. Все одно ж у цеху шила.
Через пару днів Зіна вбігає до Олі на фабрику.
Олю! Ось це! Короче, дизайнер із Києва написав. Йому твоя сукня в стрічці трапилася. Хоче з тобою звязатися!
Ти що?.. Серйозно?
Ось! Зіна тиче в екран. Його звуть Артем Валенський. У нього шоурум, він зірок одягає. Каже, у тебе свіжий стиль, просить контакт.
У Олі запаморочилося в голові. Серце калатало. Це… жарт? Але ні. Повідомлення справжнє.
Ти що, зовсім зїхала? мати стояла в дверях, коли Оля розповіла про пропозицію. До Києва? Та тебе там обдурять! Повернешся із валізою боргів, от і все!
Мамо, це реальний шанс. У мене є талант, я хочу спробувати.
У тебе є обовязки! Ти не одна! Хто нам допомагатиме? Ти ж старша!
Мені двадцять сім, мамо. Я маю право жити своє життя.
Сестри хихотіли, батько мовчав. Потім буркнув:
Мрії не борщ. На них не проживеш.
Оля пішла до кімнати. Серце боліло. Хотілося плакати. Але вона подивилася на ескізи, на швейну машинку, на купу клаптиків. І зрозуміла поїде.
Артем Валенський зустрів її на вокзалі у светрі крупної вязки та кедах.
Олю? Радий нарешті познайомитися. Ходімо, у нас купа роботи.
Шоурум знаходився на останньому поверсі старого особняка. Світлий простір, манекени, тканини, дзеркало у зріст. Олі наче в кіно потрапила.
Я хочу, щоб ти зробила капсульну колекцію. Пять-шість образів. У тебе відчуття тканини. Це рідкість. І смак. А решта ми підтягнемо.
Ви впевнені?..
Більше, ніж у собі.
Оля кивнула. Наступного ранку почала шити. Вона жила у кімнаті при майстерні, їла бутерброди й майже не спала. Тканини дзвеніли під її руками. Сукні народжувалися легкі, як вітер, і сміливі, як мрія.
Артем дивився на неї, усміхався:
Знаєш, ти не просто дизайнер. Ти поет у тканині.
Через місяць відбувся закритий показ. Прийшли редактори, блогери, пара зірок. Оля стояла за кулісами, тремтіла, як осинове листя. Але коли перший образ вийшов зал завмер.
Сукні були живими. Нічого важкого, ніякої крикливої фальши. Лише мяке світло, тонкі лінії й тепло рук, вкладене у кожен стібок.
Після показу до неї підійшла редакторка модного глянцю.
Це… диво. Хто ви така?
Я?.. Я просто Оля з фабрики.
Ні. Ви відкриття.
Вона повернулася додому через два місяці. З контрактом на стажування у модному домі та кількома публікаціями.
Мати зустріла її мовчки. Потім сказала:
Ми з Маріанкою думали, може, тобі місце знайдеться у сусідньому цеху. Все ж, що ти там у Києві, а у нас тут робота справжня.
Мамо, я не повертаюся. Я приїхала за машинкою. За своїми ескізами. І попрощатися.
То значить, кидаєш сімю?!
Я не кидаю. Я просто йду далі. Я хочу жити, а не виживати.
Сестри мовчали. Батько дивився у підлІ коли двері за нею зачинилися, у серці було не самотньо, а легко, бо вперше вона йшла туди, куди бажала, без вибачень та страху.
