І щоб до мого повернення квартира була ідеально прибрана! Олена Петрівна з гуркотом вибігла на сходову клітку й так гримнула дверима, що у підїзді задзвеніли шибки.
Надія, яка саме спускалася сходами, здригнулася від несподіванки. На мить завмерла, сподіваючись, що сусідка її не помітить. Але марно помітила.
О, Надійко, доброго ранку! поспішно промовила Олена Петрівна, ставлячи на підлогу картонну коробку з-під мультиварки й нервово застібаючи пальто. Видно було, що кудись поспішає.
Доброго ранку, Олено Петрівно, стримано всміхнулася Надія. Знову діти щось утнули?
Навіть не кажи! У мене вже терпіння кінчається невдоволено тараторила сусідка, борючись з останньою гудзиком.
У той самий момент коробка на підлозі ворухнулася.
Від несподіванки Надія мало не підскочила, хоч і стояла на безпечній відстані. Вона й не думала, що у коробці може хтось бути…
«Хто ж там?»
Уяву одразу намалювала живу мультиварку, яка бешкетує і тому підлягає найвищій мірі покарання: виселенню на звалище.
Ось, поглянь, сказала Олена Петрівна, піднявши коробку, щоб показати її вміст.
Надія спустилася й обережно зазирнула всередину. Вона чудово розуміла ніякої живої мультиварки бути не може, але побачене все одно здивувало приємно.
З дна коробки з цікавістю дивилися два глазенята. Їхній власник маленьке кошеня.
Ой, яке ж воно миле! зітхнула Надія.
Є чим захоплюватися, буркнула під ніс Олена Петрівна, прикриваючи коробку.
Звідки воно у вас?
Діти додому принесли Тепер шкодую, що дозволила залишити. З цим кошеням стільки мороки! Я теж спокусилася на його великі очі, якесь воно гарненьке, але ж кажуть: не все те золото, що блищить. Хорошеньке зовні, а характер як у мого колишнього чоловіка.
Та ви не хвилюйтесь, Олено Петрівно. Підросте трохи і заспокоїться, підбадьорила Надія. Ви, мабуть, до ветеринара їдете? Щеплення робити?
Ні, навіть чути про це не хочу! Я вже не можу з ним миритися. Вирішила взяти його на дачу. Нехай там живе!
Надія поглянула на сусідку, все ще сподіваючись, що це жарт.
Але суворий вираз обличчя говорив сам за себе. Було глибоке листопадове ранку.
Кошеня на дачу? Та зараз же осінь
А що? До весни чекати?! Взимку б теж відвезла, не вперше! Це не кошеня, а суцільне непорозуміння.
Схвильована емоціями, Олена Петрівна на мить зупинилася, щоб перевести подих.
Побачила б ти, що він творить! Стільки заспокійливого не пила навіть коли сама залишилася із двома дітьми. Тож рішення остаточне. На дачу й все.
Але ж почала було Надія.
Можу лишити і у дворі. Там його й знайшли. Але діти знову принесуть, причаять і знайдуть йому місце під ліжком. А мені цього вже не треба. Досить!
Олена Петрівна подивилась на годинник і, схопивши коробку знову, рушила сходами вниз.
Надія мовчки дивилася услід сусідці, не розуміючи, як можна так вчинити з маленьким кошеням: він же сам не виживе.
Олено Петрівно, зачекайте! покликала вона.
Що ще? Спішу, відпустіть!
Не треба кошеня на дачу везти. Давайте я його сама прилаштую в хороші руки. Віддайте малюка мені, прошу.
Олена Петрівна зупинилася й різко повернулася.
В хороші руки? А я що, погані маю? примружилась вона. Я цими руками дітей виростила!
Ви не подумайте, я лише хочу знайти йому дім. Сам не виживе.
Виживе, якщо доля така. А ні то не варто було й народжуватися
Навіщо так жорстоко?
Що я можу вдіяти, якщо він не годен до домашнього життя!
Він же малюк. Навчиться! сказала Надія, а тоді, не втримавшись, додала: Ви ж своїх дітей на дачу не відвозите, хоч теж часто сваритеся з ними.
Діти це моє! Не прирівнюй їх до цього Хочеш забирай.
Вона поставила коробку.
Мені ж краще: не треба їхати й витрачати гривні на дорогу. Заодно подивлюся, на скільки тебе вистачить, іронічно посміхнулася Олена Петрівна.
Після цього вона гримнула дверима квартири, і крізь стіни протяглося її крик:
Ану швидко вимикайте телефони й за прибирання!
Далі Надія нічого не чула. Вона обережно підняла коробку, зазирнула всередину, переконалася, що кошеня на місці й пішла на свій поверх.
Так вона несподівано стала власницею коробки з-під мультиварки і малесенького кошеняти.
Звісно, Надія й гадки не мала, що у неї зявиться «квартирант». Вона просто йшла в магазин по каву, яка закінчилася, і от не в той час, не в тому місці.
Відверто кажучи, до тварин Надія була байдужа не любила, як дехто, собак і котів до безтями. Але дозволити Олені Петрівні викинути малюка вона не могла. Бо байдужість це ще не безсердечність.
Та й навіщо одразу так радикально: якщо можна знайти людину, яка із радістю візьме таку красу додому?
Тут і хвилин не треба розмістити фото в мережі, і охочі знайдуться.
*****
Надія відразу сфотографувала кошеня, розмістила фото у фейсбук-групах «Віддам у добрі руки», а потім пішла в магазин купити каву і їжу для кошенят.
Разом із кормом довелося придбати й пластиковий лоток з наповнювачем непередбачені витрати, та що ж зробиш?
«Потім усе віддам тому, хто забере малого», думала вона, усміхаючись, бо робить добру справу. І жодних гривень не шкода.
За словами Олени Петрівни, кошеня звалось Пампушком, проте на цю кличку воно не реагувало, і Надія вирішила вигадати нову.
Довго перебирала варіанти й
Марчик! Ти не проти, якщо я тебе так називатиму? запитала вона кошеня.
Мяу! озвався Марчик і побіг давати раду пухнастим капцям у коридорі: лиш один на світі може бути пухнастішим це він!
Надія всміхнулася, дивлячись, як грається кошеня, а тоді засіла до обробки фотографій.
Вона працювала приватною фотографинею й дуже любила цю справу, що давала і задоволення, і прибуток.
Але спокійно попрацювати не вдалося: Марчик вже ганявся по квартирі, таранячи стільці, шафу та навіть крісло не вписувався у повороти.
Ей, малий! обернулася Надія, грізно погрозила пальцем.
Кошеня застигло, дивлячись на неї, мовляв, кажи швидше, час грати!
Я розумію, що тобі нудно, але ти тут тимчасово
Мяу!
Не сперечайся! Ти у гостях, будь чемний і не заважай працювати.
Сказала й одразу пошкодувала: так жалісливо на неї глянув Марчик, що на душі стало нестерпно ніяково. Вона була ладна крізь землю провалитися.
«Як таке маленьке лаяти?»
Гаразд, грай, але тихенько, здалася вона.
Кошеня радо замурчало й далі носилося по квартирі, аж поки надшвидкість не закинула його прямісінько під стіл там лапкою він висмикнув шнур живлення із подовжувача й утік якнайдалі, наче й не він
І як оце так?! тільки і спромоглася промовити Надія, дивлячись на чорний екран монітора.
Півгодини вона ганяла слідом за Марчиком. І, хоч кошеня упіймати не вдалося, палець оббило боляче.
Коли компютер знову запрацював, Надія переглянула свої пости з фото Марчика: суцільні лайки й захоплення, але ніхто не хотів забирати кошеня додому. Ані дзвінка, ані черги під дверима.
Вона додала коментар: «Сама привезу у будь-який кінець Львова чи інше місто. Хоч і до Луцька, і на край України». Надія була впевнена тепер точно відгукнеться хтось!
Тим часом Марчик, уморившись, стрибнув на диван, лежав пузиком догори «Люби мене такого, як є!». Надія сіла поруч і гладила малюка, доки він не заснув; разом із ним дрімала і вона.
Про роботу того дня навіть не йшлося.
*****
Минуло тиждень Надія зрозуміла: прилаштувати кошеня не так легко, як здавалося. Лайки, коментарі але жодного звістка: ані дзвінка, ані листа.
Ще трохи, і Надія почала міркувати: «А раптом його взагалі ніхто не забере? Тоді він залишиться у мене?»
І цього мені не вистачало! вголос мовила вона, і тут же насварила себе.
Марчик спав поряд, обійнявши лапками компютерну мишку, а почувши Надіїн голос, захитався і примружив одне око: «В мене тиха година совість май!»
Надія важко зітхнула, взяла смартфон і переглянула коментарі. Лише захоплення. Всі дивувалися, як їй пощастило з кошеня, а знайти господаря марна справа.
Вона згадала, як нещодавно йшла до психолога, аби зрозуміти чого бракує для щастя. Було й улюблене діло, і власна квартира у Львові (дякувати батькам!), і грошей на життя вистачало.
Але щось не давало спокою і зовсім не чоловіки, бо особисте життя сама «поставила на паузу».
Психолог радив говорити із собою, шукати глибину проблеми але дійшло до стакану води і знеболювальної. Нічого не знайшла.
Порадившись із подругами, теж розради не отримала.
То ти, певно із хорошого життя чудиш, висловилася Оленка, яка трішки заздрила головній героїні.
Ні, Олено, ми всі працюємо, скільки треба Чого мені чудити?
Може, тобі бракує саме ЙОГО? задумливо проковтнула тістечко Марія.
Кого?
Не «кого», а «чого»! Жиру тобі не вистачає. Худа надто, от і все!
Балички не помогли. Надія вирішила не буде себе дурницями сушити. А сьогодні знову подумалося: «Чи не вистачало мені насправді Марчика для повного щастя?»
*****
Минув місяць. Хоча, якщо чесно промайнув, як одна мить.
Кошеня так ніхто і не забрав. Надія й сама дивувалась: стільки лайків понад тисяча! і жодної людини з бажанням забрати крихітку.
Та з часом їй стало зрозуміліше. За місяць життя з Марчиком відбулося стільки всього, що вистачило б на товстенну повість. Але суть проста.
Марчик виявився кмітливим. Він з півпогляду розумів Надію, навіть коли вона вдесяте просила відірватися від дивану. Пробував на смак усе зі столу нічого не полюбив, крім корму.
Він спробував різні «професії»: і дизайнер інтерєру, і ас у швидкості прибирання (завдяки Марчику Надія навчилася прибирати миттєво). Нарешті він вирішив: «Буду дарувати радість».
Уявлення про радість у них було різне: для Надії це виспатися й мати час на фотографії; для Марчика ж ганяти, привертати увагу, просити гратися.
Часто, коли Надія прилягала чи сідала до компютера, кошеня виринало з-під ліжка й зазирав у вічі: «Гратися будемо?» Далі починалась справжня котяча дискотека словами не описати.
Тепер Надія прекрасно розуміла й Олену Петрівну. Та навіть на думці не мала вигнати кошеня байдуже на все бешкетування.
Хоч переміну життя відчула непросту, але були вагомі плюси. Надія перестала думати, чого їй бракує для щастя: із Марчиком усе зайве просто зникло.
Ще навчилась швидко збирати безлад удома, встигаючи це до пробудження кота.
Стільки радості та емоцій! Вона гордилась, що малий навчився ходити у лоток сам і тепер могла поспати бодай на годину довше. Були і нові пригоди: Марчик обожнював ловити нічник: увімкнути, вимкнути. Зрештою Надія сховала і нічник, і штори, з котрими Марчик влаштовував бої.
Дивно, але вона звикла до всього.
Та найголовніше відкриття: жити з хвостатим це не мати тварину, а стати гостем у його житті. Днем Надія пропадала на роботі, а ввечері її зустрічав головний у цій квартирі Марчик. Саме він виявився тою самою теплістю, якої бракувало.
Думка шукати «добрі руки» для кошеняти відпала сама собою. Найкраща господарка це вона. Добра, терпляча й любляча. Готова вставати вночі, гратись, гладити й пробачати.
І готова до всього. Бо щиро любить Марчика. І він відповідає їй тим самим: не турбує вранці, тихенько приходить, лягає поряд, чекає коли вона прокинеться.
Бо справжнє щастя у тому, щоб піклуватися, не зважаючи на байдужість чи втому, і не шкодувати про свій вибір. Адже любов це віддавати, і отримувати натомість значно більше.
Доконечна істина проста: не варто шкодувати про добрі справи. Співчуття й турбота ось що робить нас людьми, наповнює серце теплом і дарує справжню радість, навіть там, де її не чекав.
