– Оленко Іванівно, як ви могли таке допустити? – обурено гукала сусідка Марія Степанівна, махаючи руками у коридорі комунальної квартири. – Ви ж мати! Як можна байдуже дивитись, що коїться з вашою донькою?
– Тихше, тихше! – сипіла Оленка, озираючись. – Увесь дім збудите своїми криками!
– Та мені байдуже! Хай усі знають, яка ви мати! Соломійка вже третій місяць з кімнати не виходить, нічого не їсть, а ви вдаєте, ніби все гаразд!
Оленка міцно стиснула губи й зайшла до кімнати, грюкнувши дверима. Марія Степанівна ще постояла в коридорі, потім теж пішла до себе, голосно сопнувши.
У кімнаті було душно й тихо. Соломія лежала на ліжку, обернувшись до стіни, і вдавала, що спить. Мати підійшла до вікна й розчинила його навстіж. Прохолодне осіннє повітря вринуло в кімнату, шевелячи фіранки.
– Соломійко, вставай. Час обідати, – тихо промовила Оленка.
Донька не ворухнулась. Мати сіла на край ліжка.
– Я знаю, що ти не спиш. Давай поговоримо?
– Про що тут говорити? – глухо відгукнулася Соломія, не обертаючись. – Все вже сталося.
– Сталося та й не сталося. Життя триває. Треба щось вирішувати.
Соломія різко обернулась до матері. Обличчя у неї було бліде, очі набряклі від сліз.
– Що вирішувати, мамо? Що? Він одружується на іншій через тиждень! На тій своїй Мар’янці з університету! А я дурень сиділа й чекала, коли він диплом отримає!
– Соломійко, серденько, нащо ти себе так мучиш? – Оленка погладила доньку по волоссю. – Значить, не судилося. Знайдеш іншого, доброго.
– Іншого? – Соломія сіла на ліжку й подивилася на матір застиглим поглядом. – Мамо, ти не розумієш. Я ж…
Вона замовкла й знову відвернулася до стіни.
– Що, доню? Кажи, що трапилося.
– Нічого. Просто дуже болить.
Оленка зітхнула й підвелася.
– Гаразд, лежи поки. Але ввечері обов’язково повечеряєш. Зовсім змарніла.
Мати пішла на кухню готувати обід. Соломія лишилася лежати, втупившись у стелю. У животі щось тягнуло й кололо. Вона поклала руку на живіт і провела долонею через тонку нічну сорочку.
– Що ж нам тепер робити? – прошепотіла вона.
На кухні дзвеніли каструлями, щось смажилося на сковороді. Пахло цибулею й картоплею. Соломію трохи нудило, як і що дня останні тижні.
Ввечері до них прийшла тітка Галя, молодша сестра матері. Вона працювала медсестрою в лікарні й була єдиною в родині, хто мав медичну освіту.
– Ну що, Оленко, як наша хвора? – запитала вона, знімаючи в передпокої плащ.
– Та все лежить, нічого не їсть. Зовсім мене замучила, – поскаржилася Оленка.
– А лікареві показувала?
– Та куди її покажеш? Встати не хоче.
Тітка Галя зайшла до кімнати.
– Привіт, небого. Як справи?
– Нормально, – буркнула Соломія, не обертаючись.
– Ну-мо, повертайся до мене, – суворо сказала тітка Галя. – Дай я на тебе подивлюся.
Соломія неохоче обернулася. Тітка Галя уважно оглянула її обличчя, потім взяла за руку й пошукала пульс.
– Коли востаннє їла нормально?
– Не пам’ятаю, – пробурмотіла Соломія.
– А місячні коли були?
Соломія здригнулася й швидко глянула на тітку.
– Не пам’ятаю.
– Як це не пам’ятаєш? Згадуй.
– Ну… давно. Близько два місяці тому, мабуть.
Тітка Галя нахмурилася.
– Соломійко, вставай. Підем у ванну.
– Навіщо?
– Перевіримо дещо.
Соломія мляво підвелася з ліжка. Ноги були ватяними, у очах потемніло.
– Ой, – вона схопилася за стіну.
– Що таке?
– Голова крутиться.
Тітка Галя допомогла їй дійти до ванної й зачинила двері.
– Роздягайся, – коротко сказала вона.
– Тіто Галь, навіщо?
– Тому. Роби, що кажу.
Соломія повільно зняла одяг. Тітка Галя оглянула її, пощупала живіт і груди.
– Так, одягайся.
Вони повернулися до кімнати. Тітка Галя сіла на стілець і довго дивилася на небогу.
– Соломійко, скажи чесно. У тебе з цим хлопцем щось було?
Соломія почервоніла до коренів волосся.
– Що ви маєте на увазі?
– Ти чудово розумієш. Були у вас інтимні стосунки?
Соломія похитала головою.
– Були.
– А запобігали?
– Він казав, що все під контролем, що він знає, як треба…
– Зрозуміло. Соломійко, ти вагітна.
Слова зависли в повітрі, як вирок. Соломія сиділа нерухомо, наче не розуміючи, що почула.
– Що? – нарешті перепитала вона.
– Ти вагітна. Близько трьох місяців, не менше.
Соломія закрила обличчя руками й заплакала. Тітка Галя обійняла її.
– Ну що ти, що ти. Не плач так.
– Що ж тепер робити? – схлипувала Соломія. – Він же жениться на іншій! А я…Соломія затиснула в руці свій маленький намисто, що колись подарував їй Віктор, і вирішила, що цю таємницю вона так і понесе в серці до кінця своїх днів.
