У старі часи, колись давно, була одна історія…
— Матінко, ти зовсім з глузду з’їхала?
Слова доньки вдарили Ганну наче ножем у серце. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.
— На нас уже пальцем показують! Батько — ну ладно, він чоловік, а ти ж жінка! Хазяйка! Тобі не соромно?
Сльоза покотилася по щокам Ганни, а потім ще одна… Незабаром сльози лилися безперервно, а донька все гарчала.
Її чоловік, Василь, сидів на стільці, понуро опустивши плечі, з витягнутою губою.
— У нас батько хворий, ти що робиш? Йому догляд потрібен! — Василь захлипав. — Хіба так можна? Він тобі молодість віддав, ви разом дитину виростили, а тепер що? Захворів — і ти його кидаєш? Ні, моя дорога, так не годиться…
— А як годиться? — спитала Ганна.
— Що? Ти жартуєш? Глянь на батька… вона жартує!
— Мені, Марічко, ніби й не мати рідна, а ворог запеклий… Отак ось спохватилася за батька…
— Мамо! Що ти видумуєш? Як ти смієш?! Ні, більше не можу… зараз подзвоню бабусям, нехай вони з тобою розбираються!
— Уявляєш? — обернулася до батька Марія. — Іду з університету, а вони… гуляють під ручку, він їй віршики читає, мабуть, сам складає! Про кохання, так, мамо?
— Зла ти, доню, дуже зла… Молода ще…
— Ну все! Дзвоню бабусям!
Ганна мовчки випросталася, розгладила зморшки на хатньому платтячку, струснула невидимі порошинки.
— Гаразд, мої рідненькі… Я піду.
— Куди, Ганно?
— Піду від тебе, Василю…
— Як це — підеш? А я? А як же я?!
Донька, блискаючи очима, щось гаряче викрикувала у телефон.
— Ма-а-ріє! — застогнав Василь, ніби по покійнику. — Марієчко…
— Що, тату? Спина? Де болить?
— Ой, ой… Мати… іде, каже…
— Куди? Мамо, що ти знову видумала? У такі-то літа?!
Ганна усміхнулася. Вона акуратно складала речі у валізу. Вона вже хотіла піти раніше, але Василь захворів — хребет його защемлював, бідолаха стогнав…
— Ганно… мабуть, грижа…
— На МРТ не показало.
— Ой, та що вони там знають, ці лікарі… Навмисне не кажуть!
— Навіщо?
— Щоб гроші більше витягнути! Ось у Петренка так само… мазі, пігулки, а потім — грижа страшна…
Тоді вона не пішла. Не змогла кинути “бідолашного”.
А тепер…
— Скільки тієї життя, Ганнусю? — говорила її подруга Оксана. — Ти ж, як кріпак на них працюєш. Що в світі доброго твій Василь тобі дав? Ні-чо-го! — вдарила долонею по столу.
Уся молодість його — гулянки, як собаки бігав… навіть цю… перукарку, як її…
— Зінька.
— О, точно! Зіньку таскав! Ти на двох роботах, а він — на дивані. Йому до санаторію, моря… а тобі — на город. А те, що в сорок років у тебе ноги опухають, це нічого?
— Ну, Оксанко…
— Що “ну”? Інші чоловіки жили рвуть, щоб родині добре було, а у вас — навпаки.
— Оксано… наче ти його не любиш…
— Скажу…
Ганна зіп’ялася.
— Мені не за що його любити. Пам’ятаю, як його липкі руки по мені повзли… Ми тоді на дачі святкували, я спала. Прокинулася — він мені рот затуляє, другою рукою під спідницю… Я йому обличчя подрала. А найжахливіше? Його мати на сусідньому ліжку все бачила, а потім сказала, що це я його спокушала… Погрожувала тобі розповісти, а вона сміялася: “Нікуди ти не дінешся!” Тому я й мовчала…
Ганна оніміла.
— Чому раніше не сказала?
— Раніше? Тобі? Ти ж свята жертва: у Василька гастрит, у Марійки фігурне катання, у свекрухи город… а ти — як віл у ярмі…
Так і вийшло…
Марія прийшла з часом, вибачення просила.
Василь приходив — чотири гвоздики в газеті…
Не повернулася.
Через місяць після розлучення він уже з Зінькою під ручку ходив, а спина — мов і не боліла.
Кажуть, у Зіньки не забалуєш…
Та Ганні це вже не цікаво. Вона вчиться жити.
Петро в гори запрошує, як у молодості…
Ніколи не пізно почати спочатку.
