Розгортаю щоденник…
Сьогодні мама знову мені нагадала:
– Віталіку, не забудь до вихідних придбати «Медовик» та більше фруктів, – прокоментувала Лариса, кинувши оком у холодильник.
– Навіщо? У нас що, святкування? – здивувався я, перебираючи пачку кави.
– Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Вони тепер будуть жити тут, у нашому місті! – підкреслила Лариса.
– Тобто «жити тут»? У нас ж двокімнатна квартира, – видихнув я, відставляючи каву.
– Ну не в нашій же, звісно, – махнула рукою дружина. – Просто мама вийшла на пенсію, одружилася й вирішила переїхати ближче. Щоб бачити онука, допомагати.
Я пообіцяв усе купити, але в душі прокинулася тривога. Моя теща, Ганна Яківна, завжди викликала в мені моторошний холод. Не жінка — міцний залізобетон. Витончена, холоднокровна, з бездоганною зачіскою й начальницьким тоном, вона все життя пропрацювала на залізниці, тримаючи підлеглих у жорстких рукавицях. І кожен раз, коли вона розповідала, як покарала когось, я мовчазно дякував долі, що не був у її команді.
А тепер — вона поряд. Невже її могутня енергія спаде на нашу сім’ю? А якщо втрутиться у виховання Олежка, почне командувати, вказувати?
Лариса ж була в захваті. Допомога з сином, шкільні справи, уроки — тепер не доведеться метушитись після роботи. «Мама все візьме на себе», — запевняла вона. Та я відчував — спокійному життю кінець.
І ось настав суботній ранок. Дзвінок у двері.
– Віталю, мама приїхала! – скрикнула Лариса й кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… й завмерла. На порозі стояли двоє. Поруч із кремезним, добродушним чоловіком — невисока жінка із лагідною усмішкою та світлим коротким волоссям. Я остовпів. Це ж зовсім не та Ганна Яківна, яку я знав!
Але тут вона промовила знайомим, проте незвично теплим голосом:
– Діточки, як же я за вами сумувала! Віталю, Ларисочко, Олежку, вітаю вас, мої любі!
Я обмінявся з дружиною здивованими поглядами. А чоловік вже жваво потиснув мені руку:
– Ну, здоровенькі були, зятечку! Я Василь Петрович. Сподіваюся, підружимося! – і з широкою усмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Ганна обійняла доньку, потім онука, і навіть мені дісталися обійми. Я стояв, не вірячи очам.
А на кухні Василь Петрович діставав із сумки банки з домашніми заготовками, копчену рибу й, як то кажуть, пляшку прозорої. Він помітив мій погляд і засміявся:
– Хіба ж без цього? Тепер ми родичі. Хочеш, розповім, як із твоєю Ганною познайомився?
Виявилося, він був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевірка — і серед комісії була вона. Сувора, непідкупна. Він не злякався, сказав усе як є. Вона спробувала придушити авторитетом — не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і завертілося. Потім побачення, кава, човни, гриби й кохання. Василь розкрив у Ганні не лише жінку, а й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Олежка зі школи, їздять у село, вона захопилася рибалкою й нещодавно обирали човен у інтернеті.
– Приїжджайте і ви до нас у село, Віталю, – сказала вона одного разу. – Усе працювати та працювати… А коли жити?
Коли мій друг Ігор почув, як змінилася моя теща, лише зітхнув:
– Оце тобі пощастило. У мене теща мало не розвалила сім’ю, а в тебе — справжнє золото!
І я з ним цілком згоден. Тепер я дивлюся на Ганну Яківну зовсім інакше. Бо іноді навіть залізне серце — просто чекає, доки його хтось розтопить…
