Чоловік полетів на море одразу після моїх пологів. А я лишилася сама — з болем, втомою та немовлям на руках.
Ми з Іваном — молода родина. Побралися рік тому, на хвилі першого кохання, наївних мрій і повної впевненості, що подолаємо все. Мені щойно виповнилося дев’ятнадцять, йому двадцять один. Жили, як могли — на орендованій хаті в Тернополі, збирали на коляску та бодіки, рахували дні до пологів і вірили, що поява дитини зробить нас ближчими, міцнішими. Але все вийшло інакше.
Тиждень тому я народила. Крихітний, зморшкуватий, теплий комочок, який одразу заповнив моє життя безсонними ночами, страхами, сумішшю та дитячим плачем. Я повернулася додому з сином на руках, вся болить, не могла нормально сісти, ноги підгиналися, тремтіло все тіло. А наступного дня чоловік спокійно сказав:
— Я завтра лечу до Туреччини.
Я спочатку не зрозуміла. Подивилася на нього й перепитала:
— Куди ти летиш?
— Та путівка гаряча, Ігор з роботи запропонував. За копійки, майже безкоштовно. Треба брати. Цілий рік пахав як віл, хоч трохи сонечка. У вас із сином поки спокій, відпочиньте без мене.
Він сказав це так буденно, ніби йшлося про поход до крамниці. А я стояла, колихаючи дитину, у післяпологовій сорочці та з очима, повними розпачу. Навіть не встигла усвідомити, що він уже все вирішив. Не спитав, не порадився, просто поставив перед фактом.
— А як же ми?.. — вимовила я тоді.
— Та вам же поки тільки їсти та спати. Я швидко, на тиждень. Відпочину й повернуся. Не хвилюйся, ти впораєшся.
Ці слова палили. Я не знала, як пояснити, що не справляюсь. Що кожну мить борюся зі страхом — раптом він не дихає, раптом температура, раптом я щось роблю не так. Що мені страшно прокидатися у тиші, і страшно засинати, бо немає сил, але й сну немає. Що я просто хочу, щоб хтось подав склянку води. Запитав: «Як ти?» Обійняв.
А він — полетів. Надсилав фото з пляжу: ось він на шезлонзі з коктейлем, ось море, ось пальми. Жодного слова про сина. Жодного запитання: як ти, що тобі потрібно?
Я плакала. Мовчки, щоб не розбудити дитину. Мама сказала:
— Радій, що він там. Мій у твої дні напрохвал напивався. Краще нехай там, ніж тут гуляє.
Подруга підтримала по-своєму:
— Тобі хоча б не само́й довелося з пологового виходити. Мене взагалі ніхто не зустрів. Додому їхала сама, з сумками та немовлям. У тебе ще все гаразд.
Але мені від цих слів не полегшало. Я не почувалася щасливою. Я почувалася зрадженою. Мені потрібна була не путівка, не фотки з моря. Мені потрібне було його плече. Його рука. Його участь.
І, можливо, одного дня я пробачу. Але забути — навряд. Бо в найвразливішу, найстрашнішу мить свого життя я лишилася сама. І він це обрав.
