— Дякую, мамо, — Роман встав із-за столу та потягнувся. — Піду трохи покатаюсь. Не хвилюйся, буду обережним, до того ж машин увечері вже небагато.
— Купив авто — і в ньому живеш. А тобі б уже й сім’ю заводити. Як кажуть, машина для чоловіка — перша дружина.
— Матусю, тільки не починай, — Роман обійняв матір. — Ти ж знаєш, як я мріяв про власне авто. Покатаюсь, заспокоюся — тоді й про сім’ю подумаю. Чесно-пречесно.
— Гаразд. Тобі майже тридцять, а ти все в машинки граєшся. — Вона потягла його за чуба. — Іди вже.
Роман вийшов із під’їзду, підійшов до своєї машини та струснув пухкі сніжинки з лобового скла. Посвідчення він отримав давно, батько дозволяв йому керувати старим «Запорожцем», поки той не розбився. Досвіду було вдосталь. Просто Роман ще не натішився відчуттям власного автомобіля. Він довго збирав гроші, ретельно обирав — і тепер щовечора їздив містом, іноді виїжджаючи на трасу. Якщо хтось голосував на дорозі — підвозив безкоштовно.
Він сів за кермо, повернув ключ запалювання й із задоволенням прислухався до урчання двигуна. Потім додав гучності на радіо й повільно вирушив із двору.
У світлі фар миготіли сніжинки, що билися об скло. Зима цього року навалила раптово, і за кілька днів місто заметіло. Роман без мети їхав вуличками, коли раптом побачив жінку з дитиною, яка голосувала. Він зменшив гучність, зупинився й опустив пасажирське вікно.
— До вулиці Ковалівської підвезете? — жінка заглянула всередину.
Вона була молодою й привабливою.
— Сідайте, — Роман кивнув на пасажирське місце.
— Скільки це коштуватиме? Їхати ж далеко, — запитала вона, не рухаючись.
— Не хвилюйтеся. З гарненьких дівчат грошей не беру. — Побачивши, що вона відступила налякано, поспішив додати: — Сто гривень вас влаштує? Та сідайте вже, яВона з посмішкою сіла поруч, а маленький хлопчик на ізв’ясті пальчики вирахував усіх сорок три конячки під капотом.
