Ну що, господарю, їдемо до мене. Квартира, правда, мала, але як-небудь помістимося.
Боже, мені вже тридцять вісім. Живу сама, нікого не ображала, нікому не заважала. Усе, що маю заробила сама: і квартиру, і хатку за містом.
Не скажу, що було легко, батьки підтримували, як могли. Я в них пята, наймолодша. Є дві подруги з дитинства, але бачимось рідко вони заміжні.
Не люблю, коли їхні чоловіки, напідпитку, починають розповідати, як би вони мене «розважили». Одному так вліпила, що більше не лізе. Другий теж зрозумів без слів.
Надія замовкла, глянула у вікно скрізь люди: хто щасливий, хто ні. Зітхнула і знову звернулася до ікони:
Ніколи Тебе ні про що не благала, а тепер прошу дай мені те, що іншим не потрібно. Втомилася від самотності. Пошли мені звірятко, чи людину бездомну, чи може сироту яку
Боязка я, Господи. Усі вважають, що я нелюдима, а я просто не знаю, що сказати, щоб не сміялися. Батько змалку наказував: «Дивись, не зганьби нас». Отак і живу. Допоможи, Господи. Амінь.
Неділя. Ранок. У будинку навпроти ледве світить кілька вікон. Вперше щиро помолилася і по щоках покотилися сльози.
Витерла їх, підхопила важкі сумки з фарбою, продуктами та іншою дрібницею і на вихід.
Радість мого життя хатка за містом. Там я не сама: і попрацюю, і з сусідками побалакаю.
Сумки аж руки відтягують, але до зупинки недалеко. Стою година автобуси повз мене проходять переповнені. Якщо й наступний не зупиниться повернуся додому.
Але раптом один гальмує і мене запрошують усередину.
Сорок пять хвилин і я на своїй ділянці. До вечора вся мокра, спина болить, але зате все зроблено.
Вдома швидко вмилася, прилягла і провалилася в сон. Прокинулась серед ночі, зробила собі обід на завтра і знову не могла заснути.
Через два дні знову поїхала на ділянку. Заходжу в будиночок а там чайник ще теплий, чашка з чаєм на столі.
«Хто?!»
Виходжу а паркан пофарбований.
«Мама?» торкаюся фарби свіжа.
Бачу сусідку бабу Катю.
Бабо Катю! Ви не бачили, хто тут був?
Ні, нікого не бачила. Може, домовик?
Подзвонила мамі та теж нічого не знає.
Обійшла всіх сусідів ніхто нічого.
Залишила на столі хліб, консерви і записку «Дякую».
Наступні вихідні знову сюрприз: полиці прибиті, підлога вимита.
Так минуло все літо. Хтось полював, хтось робив я вже й накази почала залишати: «Ось це зроби, ось те».
Навіть сказала: «На зиму заберу тебе до себе, щоб не мерз».
Сусідки сміялися:
Оце так домовик і квіти ставить, і суп варить!
Настала осінь. Урожай зібраний. Сідаю на ґанок, ставлячи перед собою старий черевик, і кажу:
Ну що, господарю, поїхали.
Вибач, що налякав.
Озираюсь переді мною чоловік: волосся до плечей, очі як волошки.
Ти ж обіцяла мене забрати.
Сльози самі полилися.
Стій! Хочеш їсти?
Трохи Ти сьогодні весь день тут, я не встиг нічого знайти.
Почекай, принесу взуття, підвезу тебе додому.
Не вірила, що таке буває.
Минули роки.
Тепер ми з Володимиром гуляємо парком, згадуючи, як зустрілися.
Він розповідав: був одружений, але після розпаду СРСР залишився без роботи. Дружина, яка розбагатіла, вигнала його.
Він блукав, потрапив на мою ділянку і став допомагати, ховаючись на горищі.
Спочатку боявся, що прожену. Потім що ніколи не помічу.
А тепер у нас син. Коли одружуватиметься розповімо йому нашу історію.
